мітки

кіно режисери Олег Сенцов короткометражні фільми Україна короткий метр Андрей Тарковский українці video Канни Марина Врода про кіно foto Росія авторське кіно анонс трейлери українське українське кіно інтерв`ю відео рейтинги фестивалі фото Кінотавр Михайло Іллєнко Оскар актори анонси душевне кіно картинки кіногерої кінофестивалі новини фільми 2011 року 2012 Quentin Jerome Tarantino Youtube Ігор Стрембіцький Інтернет Андрей Звягинцев Антон тут рядом Вислови про кіно Олесь Санін аналітика весело видатні українці гумор кінорежисери нагороди огляд особистості отакеє-от прикол радянське кіно той що пройшов крізь вогонь фільм року "Agora" фільми 2009-го року "Агора" "Байдужість" "Мудаки" "Плем`я" "Турист. TheTourist" 19 січня 2011 рік 2015 2020 29 вересня Albert Lamorisse Alejandro Amenabar Benicio del Toro Chris Milk David Cronenberg Florian Henckel von Donnersmarck Forrest Gump Jim Carrey Jim Carrey. video Karl Frederik Lukas Moodysson Kathryn Bigelow Lars Von Trier Martin McDonagh Minaev Live Scarlett Johnansson Selma The Doors The Hurt Locker Tillsammans Universal Studio's Woody Allen whiteonwhite:algorithmicnoir «Крос» Іван Миколайчук Іван Сила Ігор Гарін Ірак Алексей Герман Біенале Валерия Гай Германика Володар Бурі Голівуд Гордонкіхот Гражданская оборона Девід Кроненберг Ева Суссман Егор Летов Жасминова революція Йоко та самураї Квентін Тарантіно Кетрін Біґелоу Лесь Подерев`янський Литвинова Любов Аркус Мирослав Слабошпицький Москва Назви своє ім'я Нікіта Міхалков Німеччина Одеса Олег Флянгольц Охлобыстин Петро Вескляров Познер Процес Севастопіль Сергій Зеркало Стівен Спілберг Твоє кіно ТойХтоПройшовКрізьВогонь Туніс Угорщина Франція Швеція алкоголь америкоси арт-хауз банально і гарно війна галерея голокост гран-прі гівно дебют дизайн документалістика дослідження думки з приводу дід Панас експеременти екшн есеї зйомки квитки в кіно книжки кіно про кіно кінотеатри ліві німе кіно німецьке кіно особистосі отримали по заслугам перемога першотравень податки подивився і раджу постери привітання прокат підсумки ресурси робочі російськомовний дубляж сайти світ кіно стрельнуло в голову стрічки успіх французьке кіно фільми 2000-го року фільми 2008 року фільми 2010 року хіппі шахи юбілей євреї ігнор інфографіка

неділю, 11 грудня 2011 р.

10 фильмов года Cahiers du Cinéma

Вышел декабрьский номер журнала Cahiers du Cinéma, на обложке которого в эффектной черно-белой спирали зашифрован редакторский выбор десяти самых главный фильмов года.


1. У нас есть Папа (Habemus Papam) Нанни Моретти
2. Странный случай Анжелики (O Estranho Caso de Angélica) Мануэл ди Оливейра
4. Вне Сатаны (Hors Satan) Бруно Дюмон
6. Меланхолия (Melancholia) Ларс фон Триер
8. Супер 8 (Super 8) Джей Джей Абрамс
= Обход Мика  (Meek's Cutoff) Келли Рейхардт

Напомним, вчера уже сообщалось о десяти фильмах года Cahiers du Cinema. Однако тогда список, считанный с обложки журнала, был исключительно в алфавитном порядке.
В прошлом году фильмом года по версии издания стал «Дядюшка Бунми, который помнит свои прошлые жизни» Апичатпонга Веерасетакула. На втором и третьем месте оказались «Плохой лейтенант» Вернера Херцога и «Фильм Социализм» Жан-Люка Годара, соответственно.

 Джерело: Cineticle

середу, 30 листопада 2011 р.

10 фильмов года по версии Sight & Sound

По традиции британский журнал Sight & Sound одним из первых открывает декабрьский марафон лучших фильмов года.

В ближайшее время свой выбор должны сделать нью-йоркские критики. На следующей же неделе будут опубликованы персональные десятки 100 критиков участвующих в опросе Sight & Sound. Однако уже сейчас известно, что  лента «Древо жизни» Терренса Малика, ставшая фильмом года, набрала едва ли не в двое больше голосов, чем оказавшийся на второй строчке «Развод Надера и Симин» иранца Асгара Фархади.

1. «Древо жизни» (The Tree of Life), реж. Терренс Малик
3. «Мальчик с велосипедом» (Le gamin au vélo), реж. Жан-Пьер и Люк Дарденн, Бельгия-Франция-Италия
4. «Меланхолия» (Melancholia), реж. Ларс фон Триер
5. «Артист» (The Artist), реж. Мишель Хазанавичус
6. «Однажды в Анатолии» (Once Upon a Time in Anatolia), реж. Нури Бильге Джейлан
9. «Четырежды» (Le quattro volte), реж. Микеланджело Фраммартино
10. «Это не фильм» (In film nist), реж. Джафар Панахи и Моджтаба Миртахмасб
10. «Шпион, выйди вон!» (Tinker Tailor Soldier Spy), реж. Томас Альфредсон

Джерело: Cineticle

пʼятницю, 23 вересня 2011 р.

Анонс

 
Час:
29 вересня 2011 р. · 18:30 - 21:30

Місце: КЦ "Ера"


Додаткова інформація:

м. Рівне
вул. Гагаріна, 51
68 05 13
 
Джерело: Facebook

середу, 21 вересня 2011 р.

В Україні покажуть Нове німецьке кіно

Зображення надане компанією Артхаус Трафик
З 6 жовтня по 20 листопада 2011 в кінотеатрах Києва, Одеси, Харкова, Львова, Донецька, Дніпропетровська та Чернівців відбудеться XVII фестиваль Нове німецьке кіно.
У програму Нового німецького кіно увійшли 6 фільмів, 6 жанрів — від байопіка та історичної драми до соціальної комедії та документального бойовика, повідомили Корреспондент.net у компанії Артхаус Трафик.
Інтелектуальна мелодрама культового голлівудського німця Тома Тиквера Кохання втрьох - перший за довгий час фільм режисера рідною німецькою мовою, який у Німеччині багато хто називає поверненням на батьківщину.
Відомий кліпмейкер Філіп Штельцль, що працював з Rammstein, Garbage і Мадонною, зняв свою версію історії про молоді роки великого Гете — в його фільмі Гете! геній німецького народу переживає бурю і натиск першого кохання.
Соціальна комедія з життя іммігрантів Альманія: ласкаво просимо до Німеччини уродженої туркені Ясмін Самдерелі вже полюбилася українському глядачеві — стрічка отримала Приз глядацьких симпатій на Одеському міжнародному кінофестивалі в липні цього року.
Історична драма Щоденники з Полла - кінорозповіді про реальні події з життя юної Оди Шефер, майбутньої поетеси і двоюрідної бабусі режисера фільму Кріса Крауса.
Нагадаємо також про те, що з 23 вересня в кінотеатрах усього світу, у тому числі й України,розпочнеться тиждень Манхеттенського фестивалю короткометражних фільмів (Manhattan Short Film Festival), де найкращий фільм визначають самі глядачі.

Джерело: Рідна країна

пʼятницю, 9 вересня 2011 р.

Легкое красное кино

Считается, что за редкими исключениями советский кинематограф совершенно неизвестен жителям остального мира. Это мнение легко опровергает конференция на сайте imdb.com, где русское кино обсуждают новозеландцы, гонконгцы, финны, тасманийцы и пакистанцы.


Kavkazskaya plennitsa, ili novye priklyucheniya Shurika (1966)

Alienbychoice (Но­вая 3елан­дия):
Первая сцена фильма должна была выглядеть так: «Morgunov подходит к стене и пишет большую букву «х» (произносится «h»). Он уходит, появляется Nikulin и пишет вторую букву «y» (произносится «u»). Из этого складывается начало знаменитого русского ругательства. Никулин убегает, подходит Vitzin и пишет на стене «dozhestvennyi film», из чего получается фраза, означающая примерно то же самое, что motion picture в английском. Эта сцена была вырезана активистами коммунистической партии.

Pro Krasnuyu Shapochku (1977)

Exciter-2 (Лос-Анджелес, Калифорния):
Это — по моему мнению — лучший детский иностранный фильм всех времен и народов. Хотя на самом деле даже взрослые найдут в нем множество возможностей посмеяться. Говорите все что угодно про этот фильм, только не называйте его примитивным. Сюжет картины замысловат, смешон и ритмичен. Актеры просто потрясающие. Музыка просто великолепна. (Интересно, кстати, выпускали ли они когда-либо саундтрек?) Сюжет закручивается сразу: клан волков нанимает постороннего волка, чтобы тот выследил и убил Маленькую Красную Шапочку (скорее, правда, чепчик — в русской интерпретации). Но в клане волков нет никакого единства. Маленький волчонок учится по человеческим книгам! В тайне! И он больше не примитивный хищник. А харизматичный Волк — он просто полон боевой мудрости! А его застенчивый компаньон, о котором волку надлежит заботиться? А предательство трусливого человека, именующего себя охотником? Эх! Сюжет очень замысловат. Обязательно стоит посмотреть.

Priklyucheniya Toma Soyera i Geklberri Finna (1981)

Ricknorwood (Маунтин-Хоум, США):
Конечно, нечестно судить о 225-минутном фильме по варварскому, мясниковским образом сокращенному варианту, однако мне удалось разглядеть восхитительное кино за бестолковым перемонтажом и неопрятной переозвучкой. Надеюсь, в один прекрасный день весь фильм будет доступен на DVD! Трудно сказать, что делает этот фильм лучшим, чем все голливудские версии известной истории. Я думаю, что главный секрет в том, что дети ведут себя здесь как дети, а не как чертовы кинозвезды, старающиеся выглядеть на экране очаровательно и мило. Излишне говорить, что перемонтаж придерживается наших моральных норм и все сцены с купающимися голыми детьми удалены, кроме одной секундной сцены, которая сознательно снята вне фокуса.

Brilliantovaya ruka (1968)

Avalsonline (США):
Не знает ли кто, где можно найти текст той песни, которую Nikulin пел в ресторане, когда напился. В песне поется о кроликах, которые постригают магическую траву. Если кто-то знает сайт, где можно найти эти строчки (желательно на русском), пожалуйста, сообщите мне. А также если кто знает исполнителя этой песни — мне это тоже может очень помочь. Великое русское кино, истинная классика и, что странно, — никаких пощечин в адрес США, хотя тогда между странами была вражда. Некоторое знание русского, а также общей ситуации того времени совершенно необходимы для просмотра.

Priklyucheniya Buratino (1975)

Bobs-9 (Чикаго, Иллинойс):
Похоже на то, что сказочные фильмы были самым важным жанром для советской киноиндустрии, поскольку студии выделяли на них огромные деньги, а какие-то режиссеры (например, Alexander Row) специализировались только на сказках. Я купил этот фильм на одном сайте, посвященном русским DVD. Выбрать этот фильм было непросто. А когда фильм наконец прислали мне, я оказался не готов к тому, насколько идиотским и в то же время серьезным он оказался. Он был настолько же странным, а то и гораздо более странным, чем «5000 пальцев Доктора Т» (сказочная фантазия 1953 года по мотивам сказки Доктора Сьюза. — Esquire). Buratino (т.е. Пиноккио) играет выдающийся мальчик-актер, чью забавную детскую фигуру превратили в маниакальную, пугающую бестию, добившись этого странным костюмом и чудовищным гримом. Его высокий голос и пронзительный смех заставят ваши уши звенеть, если вы, конечно, не привычны к такому, однако он играет точно и обворожительно. Большинство молодых актеров в фильме играют традиционных театральных кукол (Пьеро, Арлекин и т.д.). Пара сцен представились мне сыгранными вживую сценами из японского аниме: потешные маленькие дети в странных костюмах, действующие в невообразимых, сюрреалистических декорациях. В фильме есть и несколько настоящих кукол, включая ту, что изображает Сверчка, играющего на скрипке и раздающего добрые советы — элемент, оставленный от оригинальной истории про Пиноккио. Хитрую лису и кота, которые постоянно пытаются одурачить Buratino, играют взрослые актеры, чьи костюмы и грим лишь отдаленно напоминают о том, что они все-таки животные.

Vokzal dlya dvoikh (1982)

Ajigasawa (Япония):
Мы всегда смотрим все русские фильмы с японскими субтитрами, но тут никаких субтитров не оказалось. Так что я был очень разочарован, потому что никоим образом не могу судить о том, что происходит. Но знаете, это должно быть просто невероятное кино! Потому что пять человек, не знающих ни слова по-русски (из которых один и вовсе ненавидит этот язык), смотрели этот фильм без субтитров, и не один раз, а целых три!

Mesto vstrechi izmenit nelzya (1979)

Jorge Reyes (Квебек, Канада):
Кино — просто бриллиант. Я был поражен развитием сюжета: поначалу медленно, иногда — по нарастанию, иногда — по спирали, и так до тех пор, пока вы не оказываетесь в плену бесконечного саспенса. И что же там молодой Sharapov? Если бы мне приказали выбрать решающую сцену, я бы сказал, что это тот момент, когда этот новичок из Moscow Criminal Police вынужден обедать за одним столом с самым опасным московским бандитом! Когда смотришь это кино, кажется, что каждый сценарист, ассистент, каждый член команды бережно вложил весь свой талант в этот шедевр. Не так давно я смотрел другие восточноевропейские фильмы — польский «Декалог» (десятисерийный телефильм Кшиштофа Кислевского. — Esquire) и Ironiya sudby, ili s lyogkim parom! Из своего опыта могу заключить, что советское телевидение могло производить продукты высочайшего качества.

Gostya iz budushchego (1985)

John Costello (Пибоди, США):
Пока я смог купить только три серии из этого пятисерийного телефильма, который снят по роману Kir Bulychev (учтите, что его фамилия произносится через «ё», что вы и так знаете, если владеете русским, и что совсем неважно для вас, если вы им не владеете). Для русских фильм значит не меньше, чем «Назад в будущее» для нас — это культовая классика. Natasha Gromova стала звездой (тонны писем, адресованных «Алисе, в Москву», кучи поклонников). Она снялась в трех других фильмах и бросила актерское ремесло, когда ей предложили сняться обнаженной. Сейчас она замужем, занимается биологией, иногда появляется на русской конференции, посвященной фантастике, где вручает приз за лучшее произведение для детей. Сейчас, даже повзрослев, она великолепна.

Poona Kan Ng (Гонконг):
Несколько устаревший по сегодняшним стандартам Guests of the Future — это все равно замечательное детское кино. Мне кажется, что Pavel Arsenov — это русский Лейдзи Мацумото (известный японский мультипликатор. — Esquire). Сюжет закручен вокруг 11-летнего Kolya Gerasimov, который обнаруживает машину времени в подвале старого московского дома. На ней он переносится в XXI век! Там Kolya замечает двух космических пиратов, которые прибыли с Сатурна и теперь пытаются похитить устройство, именуемое Mielofon (которое читает мысли), у Alisa Seleznyova — молодой девушки, которая разговаривает с животными и роботами. У нас этот фильм продавался очень недолго — на русском, с китайскими субтитрами. Я очень надеюсь, что они выпустят его снова, и он снова появится в продаже!

Kin-Dza-Dza (1986)

Gceomer (Брюссель, Бельгия):
Я просто не могу поверить, что фильм был снят 20 лет назад и никто в США даже не слышал о нем. Я надеюсь, что студия, владеющая правами на фильм, наконец выпустит его на DVD и даст возможность множеству американцев насладиться великим русским шедевром. Сейчас этот фильм найти крайне сложно, так что имейте терпение.

D-V (Сан-Хосе, Калифорния):
Не такая смертельно серьезная, как «Бегущий по лезвию бритвы». Не такая неоновая и кондиционированная, как «Бразилия». Это не Земля, чувак. Это Плюк. Пыль, ржавчина, грязь. Стоит посмотреть непременно. Скажите, выходил ли этот фильм с субтитрами? У меня ни малейших идей на этот счет.

Joalogon (Испания):
Фильм практически неизвестен за пределами России, и я иногда думаю: неужели я единственный испанец, который его когда-либо смотрел. Надеюсь, что это не так! Фильм приобрел в России культовый статус и даже проник в местный язык, так что не удивляйтесь, если вы будете идти по московской улице и вдруг увидите двоих друзей, которые приветствуют друг друга криком «Ку!». Или — если кто-то кого-то беспокоит — другую фразу: «Скрипачи! Они не нужны нам».

Justicerulesok (Великобритания):
Лучший из когда-либо сделанных фильмов. Просто он не на английском — только и всего. Я смеялся как ненормальный. Я был поражен тем, на что оказались способны русские. Отношения между главными персонажами и инопланетянами, которые могут сказать только «Ку-ку» — прекрасная иллюстрация того, как многое мы упускаем, когда смотрим фильм не на его родном языке.

Sadgeezer (Престон, Великобритания):
Воистину великий фильм! Жалко только, что для того, чтобы по-настоящему насладиться им, мне пришлось жениться на русской. Бюджет фильма ничтожен, и визуальный ряд дерьмов, тем не менее сценарий и игра просто великолепны. Это малоизвестная русская фантастическая картина, которая должна быть у каждого серьезного коллекционера фантастики. Если вам нравятся передовые фантастические фильмы — это точно должно быть у вас в коллекции. Я бы присвоил этому фильму 47,452 из 10.

Operatsiya Y i drugiye priklyucheniya Shurika (1965)

Jacknisen-2 (США):
Я люблю это кино, а парень, который играет Shurik, великолепен. Намного смешнее Джима Керри. Я очень хочу увидеть другие его фильмы. Так жалко, что он жил по ту сторону занавеса все эти годы. А еще жальче, что (как и все хорошие люди) он умер молодым. Наверное, ему следовало быть таким, как Тед Кеннеди (один из старейших американских сенаторов. — Esquire). Его товарищи тоже отменные! Мой друг сказал, что это все знаменитые русские актеры. Забавно, легко и просто! Неважно, владеете вы русским или нет — стоит обязательно посмотреть эту комедию. Это потрясающая возможность приобщиться к русскому чувству юмора. Кстати, фильм популярен не только в странах бывшего восточного блока, но (если вы посмотрите на отзывы американских зрителей) и здесь тоже.

Svoy sredi chuzhikh, chuzhoy sredi svoikh (1974)

A.Khalip (Сан-Паоло, Бразилия):
Стоит считать классикой вестерна или лучшим в мире истерном — Mikhalkov следует законам жанра безукоризненно, легко переплетая русскую действительность 1920-х, революционный романтизм, крутых и харизматичных плохих парней — большая редкость в советском кинематографе. Набор актеров великолепен — наверное, все лучшие молодые артисты десятилетия, включая самого Mikhalkov в роли Yesaul.

Beloe solntse pustyni (1970)

Monty Python-3 (София, Болгария):
Просто хотел бы напомнить, что этот фильм знаменит не только в России и русскоговорящем мире. Это один из действительно немногих любимых советских фильмов в Болгарии. Мой самый любимый эпизод, когда Vereshchagin начинает уставать от того, что в доме совершенно нечего есть, кроме черной икры!

Tayna tretey planety (1981)

Govarian (Великобритания):
Это самый потрясающий мультфильм, который я видел. Великолепная графика, невероятное воображение. Если вдуматься, его можно даже смотреть из-за одной только музыки. Фильм рассказывает о маленькой девочке Alice и ее папе, вместе с которым она летит через космос, где встречает огромное количество страннейших персонажей и невообразимых существ. Все это выглядит как психоделический сон, как странное фантастическое кино из 1970-х. Мне в руки попала русская версия, так что я ни хрена не понял, о чем идет речь, но на самом деле от этого фильм сделался еще более загадочным. То, что мультфильм русский, подтверждает совершенно особенный стиль анимации. Знаю, что он был полностью отреставрирован и переозвучен у нас в США знаменитыми голливудскими актерами; была написана даже новая музыка. Эта версия вышла в серии «Истории из моего детства» (и я бы советовал всем избегать ее, как смерти, потому что она отвратительным образом «диснеефицирована»). Кстати, на DVD, который я купил на e-bay, были и другие русские мультфильмы, которые стократно стоят заплаченных мною за них денег.

Zhestokiy romans (1984)

Jorge Reyes (Квебек, Канада):
Этот фильм режиссера Eldar Ryazanov превзошел все мои ожидания. Это невероятный опыт — смотреть, как складывается жизнь Larissa, как ее домогаются различные мужчины, старые и молодые, богатые и бедные. И все эти перипетии не доставляют ей ничего, кроме горечи. Похоже, что слезы — это отличительная черта всех русских женщин или, иными словами, ни одна женщина не осмелится называть себя русской, ни разу не попробовав горечь жизни. Ryazanov мгновенно стал моим любимым режиссером. Правда, тут я несколько опоздал, так как основные его успехи пришлись на советскую эпоху. Но так или иначе — Zhestokij Romans, или A Cruel Romance, рассказывает историю, которая, на мой взгляд, бессмертна. Zhestokij Romans — это синоним самой драмы: просто посмотрите финальную сцену, могучую, многозначную и поэтическую. Особенно мне понравились сцены с цыганами. Все эти пляски, веселье и vodka очень уместны в фильме. Как в свое время югославский режиссер Эмир Кустурица обессмертил цыган (я имею ввиду «Подполье»), так же и Zhestokij показывает веселый народ, который всюду несет с собой эти мелодии, меланхоличные и жизнерадостные одновременно. Пока они веселятся, разворачивается трагедия. Они так и говорят: счастье одного человека — это страдания другого. Вот почему я считаю этот фильм бессмертным. Вот почему я считаю последнюю сцену вершиной кинематографа. Наша любимая Larissa отправилась в бесконечные поиски настоящей любви и безграничной привязанности.

Yozhik v tumane (1975)

Theo Robertson (Остров Бьют, Шотландия):
С тем рейтингом, который присвоен здесь Hedgehog in the fog, он, похоже, является самым значимым анимационным фильмом за всю историю. Но если говорить обо мне, то мне не удалось разобраться, отчего вокруг него такая суета. Большое количество людей утверждает, что история полна различных идей, но я, сколько не пытался, не смог обнаружить никакого подтекста. По мне, все, что я увидел, — это еще один анимационный фильм, где действуют очеловеченные, антропоморфные звери. Полагаю, что, как и во всех советских фильмах, здесь есть размытое послание о том, что все нужно делать вместе (по крайней мере, все звери здесь — друзья), но это долгий разговор. Замечу, впрочем, что я смотрел английскую версию, так что, возможно, что-то очень важное затерялось при переводе.

Beloe solntse pustyni (1970)

Hannu22 (Финляндия):
Очень полезный фильм. Я смотрю его время от времени, чтобы поддерживать свой русский на приличном уровне. Это действительно то кино, которое можно смотреть снова и снова. Из этого фильма можно почерпнуть несколько классических афоризмов. Например, когда Vereshagin говорит: I feel sorry for the superpower. Эта фраза стала очень актуальной после распада Советского Союза. Письма Sukhov к жене — другая жемчужина фильма. Масштаб Sukhov также впечатляет — от воина до лиричного романтика через простого парня с водкой.

Proster (Великобритания):
The White Sun of The Desert, наверное, лучший советский фильм, когда-либо продававшийся у нас. Красный офицер Sukhov путешествует по Русской Азии, он знаток этих мест, не забывающий, впрочем, и о том, что East is quite a place. Мне он представился эдаким русским Индианой Джонсом с огромным сердцем, которое принадлежит Ekaterina Matveevna, его жене, которая осталась в России и которая с нетерпением ждет Sukhov домой. Фильм изобилует драматическими моментами, хорошими динамичными сценами и отличным юмором. Однако он скорее предназначен для русской аудитории или для тех, кто бегло говорит по-русски. С другой стороны, я уверен, что фильм довольно легко понять, в отличие от таких русских картин, как Kin-Dza-Dza и многих других, где знание советского контекста обязательно. Если вы никогда не смотрели русского кино, начните с этого фильма.

Brat (1997)

Val Baur (Чикаго, США):
Я посмотрел этот фильм, и он лишил меня дара речи. Как, черт побери, можно было создать такое? Если вы знаете хоть что-то о кино, вы поразитесь тому, что в одном фильме можно было нарушить все законы кинематографа — причем не так, как в «Криминальном чтиве». Я не понимаю русских чуваков, которые постоянно говорят что-то о русской душе, понятной только русскому... Но самое главное — это та идиотская альтернативная рок-группа — она меня просто за*бала. Фильм начинается с музыки идиотской альтернативной рок-группы. За первые 30 минут фильма главный герой приходит в магазин трижды и каждый раз спрашивает CD идиотской альтернативной рок-группы. Перемотка. Главный герой получает пулю, тусуется с уродливой жоповидной девкой, пытается спасти своего брата, но в самый ответственный момент отправляется посмотреть на идиотскую альтернативную рок-группу. Перемотка. Сердце главного героя разбито. Он идет к своей жоповидной бабе, она дает ему от ворот. Он уходит навсегда, но перед этим оставляет ей... CD идиотской альтернативной рок-группы!

Viy (1967)

Rooprect (Нью-Йорк, США):
Некоторые из остроумных диалогов поистине бесценны, хотя я не знаком с творчеством Gogol, который написал оригинальный рассказ Viy. Я также не фанат страшилок. Я стал смотреть это кино только потому, что хотел посмотреть что-нибудь русское. Но постепенно я понял, что это не просто страшилка. Лиричность фильма была сравнима с лиричностью античной пьесы. Да, там были призраки, гоблины и всякая нежить. Как, собственно, и в античных пьесах! Так или иначе, фильм напугает вас так, что у вас потом жопа будет носков бояться.

Claudio Carvalho (Рио-де-Жанейро, Бразилия):
У нас фильм назывался Viy — O Espirito do Mal, то есть «Viy — Злой дух». Три пьяных русских seminarians возвращаются домой и просят старушку приютить их. Правда, эта старушка — ведьма, которая ловит одного из них и летает на нем, как на летательной метле. Молодой священник сражается с ней и убивает ее. Ведьма призывает из ада сотни существ, чтобы сражаться со священником. Это очень интересная, странная и бессмысленная история. Спецэффекты для 1967 года просто поразительные. Осмелюсь сказать, что в целом история слегка сумасшедшая. Наверное, русские понимают ее как-то по своему — она ведь основана на их фольклоре. Но, полагаю, истинные фанаты хоррора будут довольны. Атмосфера в церкви очень темная.

Joe Stemme (США):
Спустя 35 лет Viy дебютировал на американских экранах в рамках ретроспективы русского режиссера Alexander Ptushko. Viy снят по рассказу Gogol. К слову сказать, другие фильмы Ptushko — Sampo, Sadko and Ilja Muromets — были перемонтированы в США и названы «День, когда Земля замерзла», «Магическое путешествие Синдбада» и «Меч и Дракон» соответственно. Viy дошел до нашего времени нетронутым. Финальная схватка в склепе, полная вампиров, оборотней, учебных скелетов, летающих гарпий, злобных карликов, — это действительно классическая кладбищенская развязка. Единственное, к чему можно придраться, — это появление самого Viy, наименее эффектного монстра во всей сцене!

Gorod Zero (1988)

Ajji-2 (Лахор, Пакистан):
Я видел только одну сцену из этого фильма. Ее показали в одном индийском тележурнале. Они показали только одну сцену, сцену в ресторане — и это была самая странная вещь, которую я видел в своей жизни. Это был чистой воды черный юмор, но он не был ни пугающим, ни отталкивающим. Вот что там было: чувак обедает один в ресторане. К нему подходит официант с десертом, прикрытым крышкой. Чувак говорит, что он десерта не заказывал, но официант настаивает, говоря, что повар специально сделал это для него, и что он будет страшно расстроен, если чувак откажется. Тут чувак смотрит на дверь, ведущую в кухню, и видит, что повар готов перерезать себе горло. Испуганный чувак соглашается попробовать десерт. Официант снимает крышку, и тут чувак видит на подносе собственную голову! Чувак стонет, но официант успокаивает его, говоря, что это просто пирожное, которое похоже на голову. Я настоятельно рекомендую этот фильм всем, кто любит Дэвида Линча, Коэнов и Франца Кафку. А также всем, кто уже насмотрелся «Ангелов Чарли» и «Матриц».

Planeta Bur (1962)

Lupercali (Тасмания):
Planet of Storms не снесет вам голову, но вы точно будете очарованы самобытностью съемки, декораций и различных существ. В фильме также имеется одна сногсшибательная сцена, в которой Робот, попав под дождь, сходит с ума. По радио он начинает передавать, что «Согласно данным Корпорации Смит, стоимость построения дороги отсюда до Сириуса составит 37 миллионов долларов». Не знаю, был ли это выпад в сторону капитализма, но я от этого просто обалдел.

Fuldamobil (Лос-Анджелес, США):
Прекрасная история про cosmonauts, которые сели на негостеприимную планету, в данном случае — на Венеру. Спецэффекты потрясают до дрожи. Умная, завораживающая история рассказывает об открытии инопланетной культуры. Самый продуманный робот за всю историю кинематографа! Пока мы снимали «Женщины-кошки с Марса», советские люди делали такое.

Джерело: Esquire

середу, 22 червня 2011 р.

В Україні можуть подорожчати квитки в кіно


У новій редакції Митного кодексу пропонується брати додаткові збори з кіноімпортеров і телеканалів.

Українці можуть залишитися без світових кінопрем'єр. У новій редакції Митного кодексу відстоюються додаткові платежі з кіноімпортеров і телеканалів, відзначають експерти.

За їхніми словами, митники можуть обкласти іноземні стрічки додатковими зборами. А, отже, кіно якщо й не зникне, то подорожчає.

«Та частина виручки, яка підлягає оплаті іноземному власнику авторських правах за нашою позицією повинна включатися до митної вартості, якщо включається до митної вартості вона повинна обкладатися», - додають експерти.

Вони відзначають, що кіно має бути доступним. Саме цим керуються європейські чиновники. Тамтешні прокатники платять тільки за право показу стрічок. Тому кордони аж ніяк не є перешкодою для фільму до глядача.

Разом з тим, чому українські митники не хочуть перейняти досвід своїх європейських колег - представники вітчизняних кінотеатрів і телеканалів не розуміють.

«Доходи телевізійного бізнесу цій країні абсолютно не відповідають доходам Європи тому, навіть, ці кілька сотень тисяч гривень сплачені кожним телеканалом це значна сума і плата на рівному місці так за цей продукт вже один раз заплатили», - констатують експерти.

У скільки обійдеться похід до кінотеатру і чи отримають право українці дивитися прем'єри разом зі світом скоро стане відомо.

Джерело:  Mukachevo.net

неділю, 19 червня 2011 р.

Йоко та самураї

Хех, виявляється екранізували Леся Подерев`янського! Щойно подивився першу серію фільму за його п`єсою "Йоко та самураї". (режисер Ігор Гарін) Вийшло доволі весело, іронічно, трешово, блін. Повеселила екранізація. Та шо там довго розказувать, дивіться самі:



Всі твори Леся є тут

Дякую vitalis`у за наводку :)

четвер, 16 червня 2011 р.

Номінація "Найкращий фільм року" на "Оскарі-2012" зазнає змін - фільмів у ній стане більше.


Кількість претендентів на премію "Оскар" в категорії "Найращий фільм року" буде варіюватися від п'яти до десяти. Їх остаточне число стане відомо лише в день оголошення номінантів, 24 січня 2012 року.

Дослідження результатів голосування кіноакадеміків за останні десять років показало, що якби нова система працювала у 2001-2008 роках, то, згідно з опрацьованими бюлетенями, кількість номінантів могло б бути 5, 6, 7, 8 і 9.

"Номінація на найкращий фільм повинна бути показником видатної оцінки. І якщо тільки вісім фільмів заслуговують честі номінуватися в цій категорії, то ми не повинні округляти це число", - вважає прихильник нового регламенту, виконавчий директор Кіноакадемії Брюс Девіс.

Останній раз кількість номінантів було змінено два роки тому, коли Кіноакадемія повернулася до довоєнної практики висунення на "Найкращий фільм" рівно 10 картин.
Крім того, змінені правила номінування в категорії "Найкращий анімаційний фільм".

Тепер якщо у прокат вийшло від 8 до 12 повнометражних мультфільмів, то на "Оскар" зможуть претендувати від двох до трьох з них. Якщо в прокаті виявилося від 13 до 15 фільмів, можна номінувати максимум чотири. Якщо ж випущено 16 і більше повнометражних анімаційних проектів, то на "Оскар" можуть претендувати п'ять з них.

Раніше правила були більш жорсткими: якщо в прокаті виявлялося від 8 до 15 фільмів, то всього три з них могли претендувати на "Оскар".

84-а церемонія вручення премій "Оскар" відбудеться в Лос-Анджелесі 26 лютого 2012.

Джерело: ТСН

середу, 15 червня 2011 р.

Діду Панасу - 100 років. І досі немає навіть меморіальної дошки

На УТ 1970-их не було костюмерної для ведучих "Вечірньої казки", тож Петро Вескляров виходив в ефір у власній вишиванці
Улюбленець дітвори УРСР мав єврейське походження, не знав російської мови і часто потрапляв під роздачу за свій "націоналізм". Однак обурені глядачі змушували чиновників повернути Дідуся Панаса на екрани.
"Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчатка. Це я, дід Панас..." - так зазвичай починав свою вечірню казку знаменитий ведучий програми "На добраніч, діти".

З розкішними козацькими вусами, у незмінній вишиванці він звертався до української малечі з інтер'єру простої сільської хати, прикрашеної вишитими рушниками. І розповідав неодмінно українські казки.

Через це Діда Панаса свого часу навіть звинувачували в націоналізмі. Зате малеча його дуже любила, вважаючи дідуся з телевізора своїм, рідним. А от про життя цієї непересічної людини ми знаємо зовсім мало. Навіть справжнє ім'я та прізвище Діда Панаса мало кому відоме.
З нагоди 100-річчя телеведучого ми й вирішили зазирнути в його життя поза екраном. Отже, як полюбляв говорити Дід Панас, "вмощуйтеся зручненько та слухайте уважненько"...

Дід Петро

Улюбленця української малечі радянських часів насправді звали Петром. Народився Петро Юхимович Вескляров 10 червня 1911 року в нинішньому райцентрі Тальне, що на Черкащині.
Конкретних відомостей про те, як пройшло його дитинство, немає. Але, як розповів "УМ" почесний громадянин Тального Валентин Гордєєв, котрий довгі роки був редактором місцевої районної газети, достеменно відомо, що майбутній артист Петро Вескляров носив у ту пору прізвище Вескляр.

Що змусило дописати в прізвищі закінчення "-ов"? Можливо, те, що походив він із єврейського роду, а можливо, німецький полон, у який потрапив під час війни. Втiм, про це нижче.

 Листи Діду Панасу від маленьких глядачів приходили мішками. Фото: gazeta.ua

У Тальному, розповідає Валентин Олександрович, майбутній Дід Панас мешкав із батьками в так званій комуні в Здобутку, що на околиці мiста. Там, неподалік Козаченкової Балки, було зведено добротний двоповерховий будинок, у якому й поселилися кілька сімей, в тому числі й Вескляри.
Для кожної комунарської сім'ї було виділено по кімнаті, а харчувалися усі у спільній їдальні. Був у комуні навіть власний дитсадок. Це вже пізніше кожна родина вибудувала для себе окремий будинок. Про існування комуни тальнівчанам нагадує тепер березовий гай та дубовий ліс, посаджений руками комунарів.

На жаль, родичів Весклярова, навіть далеких, у Тальному не залишилося. Найближчі рідні - батьки - померли, а єдиний брат загинув на війні.

Захоплення театром у Петра Вескляра розпочалося з тальнівського драматичного гуртка. Там його талант і помітили артисти з Черкаського театру, які приїжджали до Тального. Вони запросили Петра до Черкас. Так він став актором Черкаського робітничо-селянського театру. Було це в 1932-1940 роках.

"Я російську не можу вивчити"

У 1941 році, з початком війни, його призвали у військовий театр Південно-Західного фронту, але, потрапивши в оточення, Петро Юхимович опинився у фільтраційному таборі. Єврейське походження йому вдалося приховати, а коли видалася нагода - зумів утекти.
Згодом Весклярову вдалося дістатися окупованого гітлерівцями Києва. Тут він влаштувався на роботу на залізниці, де організував театральний гурток...

Із поверненням радянської армії актора відправляють до Луцька - у Волинський український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, де він працював до 1959 року. І де було зіграно чимало вдалих ролей - Миколу Задорожнього з "Украденого щастя", Командора з "Камінного господаря", Городничого з "Ревізора", Монтанеллі з "Овода".
Тут талановитого актора помітили кіношники і стали запрошувати на зйомки у фільмах. Тож згодом Петро Юхимович переїздить до столиці, де активно знімається, здебільшого в ролях другого плану.

В ролі годинникаря у фільмі "Серце Бонівура" (1969). Фото: kino-teatr.ru
Загалом у кіно його доробок нараховує понад двадцять фільмів. Серед них і такі відомі, як "Олекса Довбуш", "Іванна", "Лісова пісня", "Гадюка", "Циган", "Вій", "Серце Бонівура". Остання його стрічка "Забудьте слово "смерть" датована 1979 роком, у цей час Петро вже активно виступав у ролі Діда Панаса.
Останнє, вважає журналіст Володимир Заманський (нині покійний), який десять років працював із Дідом Панасом, безпосередньо позначилося на кар'єрі актора. Адже образ настільки "причепився" до Весклярова, що глядачі, угледівши його на екрані, приміром, у ролі хірурга, все одно кричали "О, Дід Панас!". Після цього жоден режисер уже не наважувався запрошувати його у свій фільм.

Правда, був ще один момент, який завадив акторській кар'єрі Петра Юхимовича. Він не знав російської мови. Зовсім!
"Свого часу я розмовляв iз тими тальнівчанами, котрі були знайомі з Петром Юхимовичем. Люди пригадували, що він любив носити вишиванку, завжди розмовляв тільки українською мовою, нерідко жартував: "Я російську не можу вивчити", - зазначає його земляк Валентин Гордєєв.

 У першому радянському фільмі жахів "Вій" (1967) Вескляров зіграв Ректора і Дороша
"Те, що Дід Панас не знав російської, завадило йому стати знаменитим поза межами України, - додає видавець і шанувальник актора Дмитро Капранов. - Хоча для цього він мав усі необхідні дані - був дуже фактурний: височезний, міцний. Він був ідеальним підпільником для радянських фільмів, а тоді такі типажі були дуже затребувані. Але "по-руському" не говорив, тож у фільмах його переозвучував інший актор".

Шлях до народної слави почався з радіо

Саме на українському радіо в 50-х роках з'явився Дід Панас, який читав дітям казки на ніч. Ім'я цього першого актора, на жаль, з'ясувати не вдалося. Але відомо, що той чоловік уже був у віці, отож йому стали шукати підміну. І знайшли її в особі Петра Юхимовича.
Він продовжив заколисувати малечу під уже відомим псевдонімом Дід Панас: спочатку - на підміні, а з 1962 року й цілковито замінив свого попередника. Наприкінці шістдесятих, коли в оселях українців з'являються перші телевізори, Діда Панаса вирішили перенести на екран.
Кажуть, у кастингу на роль казкаря брало участь 200 осіб, проте перевершити Весклярова не зміг ніхто...

 Фінальна заставка "Вечірньої казки" з Дідусем Панасом асоціюється з не дуже приємними спогадами - її поява означала для дітлахів, що шоу закінчилося і треба йти спати

Незмінна сорочка-вишиванка та україномовні казки (їх тексти Вескляров часто писав сам) нерідко потрапляли "під роздачу" в часи боротьби з націоналізмом. У сімдесяті роки навіть було кілька спроб закрити програму або замінити Діда Панаса кимось іншим. Проте обурені глядачі завалювали редакцію листами і вимагали повернути улюбленого казкаря на екран.

Скромне життя, скромне вшанування

У 1988 році, коли телебачення стало стрімко змінюватися й орієнтуватися на комерцію, Діда Панаса в ефірі таки не стало - правда, за іншою версією, Весклярова звільнили після того, як матюкнувся в ефірі. [Варто зазначити, що і сценарист Весклярова Володимир Заманський, і ще одна ведуча Катерина Лозовенко заперечують цю "міську легенду" про п'яний мат в ефірі - ІП]. Як не стало й Катрусі з тiтонькою Катею та інших улюблених ведучих "Вечірньої казки".
Петро Юхимович вийшов на пенсію і ще якийсь час їздив "на халтури" - зустрічався по клубах із глядачами. Він не нажив високих звань і нагород - у 1973 році отримав заслуженого артиста УРСР, ото й усі його почесті. Жив скромно: коли його знали в кожній українській хаті, сам казкар iз дружиною довгий час тіснився в однокімнатній квартирці. Тільки незадовго до смерті отримав просторішу на вулиці Саксаганського.

Помер найвідоміший Дід українського телебачення напрочуд "невчасно" - 5 січня 1994 року. Країні, яка відзначала новорічно-різдвяні свята, було не до похоронів. Останки Діда Панаса покояться у колумбарії столичного Байкового цвинтаря.

Тьотя Катя (Катерина Лозовенко), яка вела "Вечірню казку" по вівторках (Дідусь Панас - по п'ятницях), заперечує факт нецензурщини у прямому ефірі. Фото: gazeta.ua

Пам'ять відомого казкаря належним чином так і не було пошановано. У столиці ані на будинку, де він мешкав, ані на будівлі, що на Хрещатику, 26, ані на кіностудії імені Довженка немає навіть скромної меморіальної таблички. На малій батьківщині, в Тальному, теж не існує ні вулиці його імені, ні музею-кімнати.
Але є пам'ять - Дідові фрази й вірші чіпко засіли в головах дітей, які росли на його казках: "Спи мій маленький, цить, і зайчик сіренький спить...". Та, можливо, після сьогоднішнього ювілею влада таки вшанує належним чином легенду українського телебачення?

КОМЕНТАРІ

Світлана Білоножко, народна артистка України, диктор Українського телебачення:
- Дід Панас у житті був напрочуд дивовижною людиною. Він і хвилини не міг без гумору, постійно сипав різними жартами, приказками і примовками. Він знав безліч цікавих історій, завжди щось розповідав. Я не пам'ятаю, щоб він колись мовчав чи навівав нудьгу. Про таких людей кажуть "душа компанії".
Спілкуватися з Дідом Панасом було насолодою. А той прикрий випадок, коли він залаявся випадково в ефірі... Хоча я вважаю, що в тому не він був винен, а звукорежисер, який вчасно не вимкнув апаратуру. Адже всі ми живі люди, а робота в прямому ефірі - це величезна напруга для організму. Щодня новий сценарій, усе тримаєш у пам'яті, бо суфлерів тоді ще не було - я це все пройшла і знаю, наскільки це важко.
Дід Панас був цікавий тим, що він був самобутній, не нарочитий, а справжній. Звинувачення в націоналізмі були. Він увесь час говорив українською мовою, точніше рідною. І вчив цьому свою аудиторію. Ну як у цьому можна звинувачувати? Такі були часи... Шкода, що таких людей ми цінуємо, лише коли втрачаємо...

Дмитро Капранов, видавець:
- Я думаю, що варто було б зафіксувати бодай у Книзі рекордів України своєрідне досягнення Діда Панаса щодо роботи в прямому ефірі - він провів там чверть століття! На жаль, при цьому записів його програм майже не лишилося. Передача йшла в прямому ефірі, нікому й на думку не спадало фіксувати це на плівку! Тому лишилися лічені записи, причому одні з останніх.
У нас свого часу навіть була ідея створити музей Діда Панаса. Але вона залишилася нереалізованою. Правда, ми свого часу навіть його відеокомікси випускали на відео, мали на це авторські права. Та великого інтересу до того не було, можливо, через розвиток нових технологій...
Нам вдалося поспілкувалися з удовою Весклярова, буквально за день до її від'їзду на постійне проживання до Америки. Вона передала нам деякі його матеріали, кіноплівки, з якими він їздив по клубах та зустрічався з глядачами. На жаль, подальша доля цієї жінки нам не відома...
Джерело: "Україна Молода"


понеділок, 13 червня 2011 р.

Хіппі та інші соціальні негаразди

Сьогодні подивився ще один фільм чоткого шведського режисера Карла Фредеріка Лукаса Модіссона (Karl Frederik Lukas Moodysson) "Разом" (Tillsammans). Стрічка про те, як в комуну хіппі переїжджає жінка, яку побив чоловік. Комуна являє собою будинок, де проживає кілька хіппі-ідеалістів-ліваків. Вони дивні й не подобаються сусідам, адже не живуть тим прісним життям  Сусіди малость офігіваючи спостерігають за тим як хіппі кохають, кохаються, сваряться, дискутують на соціальні теми. Живуть своїм таким хіпарсько-комунським життям. Вони веселі і ліниві. Найяскравіше життя комунарів проілюстрували слова сина одних із комунарів, коли він побачив конструктор "Лего" у новоприбулого пацана: "Це в тебе "Лего"? Справжнє? Мій тато обіцяв мені вирізати такий само конструктор з дерева, але вирізав одну детальку і покинув" :)

Але фільм не тільки про хіппі. Модіссон ніби натякає в ньому на те, як складно бути разом і як тяжко бути самому. В чоловіка - деспота з`являється друг, який страждає від самотності. Він говорить геніальну просто-таки фразу: "Краще щодня їсти кашу всім разом, ніж відбивні самому". Загалом фільм варто подивитися.


«Байдужість» Олега Флянгольца здобула гран-прі фестивалю «Кінотавр»

Оголошено лауреатів російського кінофестивалю «Кінотавр». Гран-прі здобула стрічка Олега Флянгольца «Байдужість» («Безразличие»).

Приз за найкращу режисуру дістався Бакуру Бакурадзе за стрічку «Мисливець» («Охотник»).

Приз за найкращу чоловічу роль дістався акторові Костянтину Юшкевичу, який зіграв одну з головних ролей у комедії Віктора Шамірова «Вправляння в прекрасному» («Упражнение в прекрасном»). Нагородою за найкращу жіночу роль відзначили Тетяну Шаповалову, непрофесійну акторку, яка зіграла в картині Бакура Бакурадзе «Мисливець».

Приз за найкращий дебют здобув Костянтин Буслов за стрічку «Бабло».

Нагороду за найкращу операторську роботу дісталася Ібену Буллі за фільм «Портрет у сутінках» («Портрет в сумерках») Ангеліни Никонової.

Найкращими сценаристами (приз імені Г. Горіна) визнано Гошу Куценка, Віктора Шамірова та Костянтина Юшкевича за стрічку «Вправляння у прекрасному».

Приз імені Таривердиєва за найкращу музику здобув Олександр Маноцков (стрічка «Мій тато Баришніков»)

Спеціальний диплом журі з формулюванням «За поєднання краси й таланту» отримала Оксана Фандера (стрічка «Вогні притону» режисера Олександра Гордона).

У конкурсі «Кінотавр. Короткий метр» перемогла стрічка «Світ кріплення» («Мир крепежа») Михайла Сегала. Дипломантами конкурсу також стали фільми «Несуттєві подробиці випадкового епізоду» Михайла Местецького (з формулюванням: «За невипадкові подробиці сутєвого епізоду») та No problem Маші Агранович (із формулюванням: «За зрілу молодість»).

Приз Гільдії кінознавців та кінокритиків РФ «Білий слон» здобула робота Бакура Бакурадзе «Мисливець»; диплом від «Білого слона» дістався й стрічці Віталія Манського «Батьківщина або смерть» («Родина или смерть»). У короткому метрі гільдія відзначила стрічку Михайла Местецького «Несуттєі подробиці випадкового епізоду». 

Джерело: Телекритика

пʼятницю, 10 червня 2011 р.

Правила життя

Записала Елена Егерева. 
Фотограф Сергей Анисимов 

Алексей Герман

Режиссер, 72 года, Санкт-Петербург





Я сумасшедший. Я всегда думаю только про кино.
Приятели у меня были — шпана. И эта шпана приходила к нам в дом, а папа, который ничего не понимал, но всех любил и всех старался уважать, говорил: «Какие у тебя прекрасные друзья, какие у них замечательные лица. Но почему они все ходят в высоких сапогах?». Да «прохоря» это были! Такие сапоги всмятку — признак бандита. Это мое детство.
Стругацкий получает удовольствие от того, что по утрам просто так решает огромное математическое уравнение. Мне это совершенно недоступно.
Когда я квартиру с сигнализации забываю снять, ко мне менты приезжают и начинают орать. А я внизу мой портрет с Путиным повесил. Менты когда снова пришли, просто шелковые стали, говорят: «Передайте, пожалуйста, Владимиру Владимировичу от нас привет».
Больше всего домашних собак было в фашистской Германии. Это из-за одиночества.
Все наши президенты — либо пьяные, либо глупые, либо хитрые мужчины. Женщины — они матери, они умнее, они умеют любить. Президентом должна стать женщина.
Выбирая между красивой и менее красивой женщиной, я предпочту более умную. Предпочту ее во всех смыслах, и в сексуальном тоже.
Меня как-то вызвал режиссер Иванов и говорит: «Надо вступать в партию». Я начинаю врать, изворачиваться. Вдруг в дверь заглядывает Гришка Аронов, с которым мы снимали первую картину. Он почему-то решил, что меня заставляют снимать «Приключения капитана Врунгеля», а я отказываюсь. Он говорит: «Леша, не соглашайся». Потом опять заглядывает: «Леша, не соглашайся, а если согласишься — ты погиб». На третий раз Иванов сказал: «Интересно, почему Григорий Лазаревич так не хочет, чтоб вы стали коммунистом?». Когда все закончилось, я вышел, а Гришка сидит на батарее с валидолом и умоляет: «Леша, они меня уволят. Расскажи им про Врунгеля!».
В моем новом фильме («Трудно быть богом». — Esquire) есть одна фраза, которая должна вбиться в голову каждому человеку: там, где торжествует серость, к власти приходят черные.
Сына я научил всему, что знаю о кино. Но его фильмы не смотрел. Не знаю почему. Я и «Хрусталева» никогда не видел. Клянусь памятью своих родителей. Боюсь.
У меня редкое умение: я умею стучать копытами. Я работал в массовке в БДТ, у меня были две колобашки, и я стучал: лошадь едет, лошадь останавливается. Платили 15 рублей.
Я много времени провел в тюрьмах, пока готовился к «Лапшину». Я до сих пор отличу уголовника по запаху. Они пахнут чем-то кислым, как тюрьма: потом, капустой, калом.
Я в какой-то книжке прочел, что падение Рима началось не с варваров. А с того, что римляне стали поощрительно и со смехом относиться к собственному ворью. Украл такой-то сенатор столько-то — римляне не идут грабить его дом, римляне хохочут.
Я очень люблю мою страну. Хотя она жестокая и ужасная, как жестокая мама.
Чего боюсь? Снов под пятницу. Последний был такой: Светлану (жену. — Esquire) пустили в рай, а меня — нет. И этот человек высунулся, гад, из будки у рая и говорит: «Вы не закрыли целлофаном мешки, и они все погибли». Я говорю: «Вы меня спутали». А он сел на мой велосипед и уехал. Стою один у этой будки, а Светлана идет в рай и не оборачивается.

Джерело: Esquire.ru

четвер, 9 червня 2011 р.

Кинотавр-22: радужные картины




В день приезда не успела я еще дотащить чемодан до номера, как один коллега попросил "быстренько ответить на всего два вопросика" и шагнул со своим диктофоном за мной в лифт. Первый: какова роль критики в нынешнем кинопроцессе? Второй: почему у нас нет хороших сценариев?

Ничего себе, да? Опрос такой затеял. Скоренько и не ответишь. Но так сразу же был задан деловой тон и темп всех этих дней. Они с каждым годом становятся набиты все большим числом событий и программ, которые кажутся важными, нужными и/или соблазнительными. Тусклая погода первых полутора суток сменилась солнечной, подстать новому радужно-радостному колеру фестивального логотипа, а я до сей минуты, честное слово, не дошла до пляжа: некогда.

И рассказать подробно обо всем происходящем не получится. Вот лишь некоторые "картинки", которые открываются по ходу движения кинотавровского "лифта", несущегося куда-то в странной "трубе" российского кинопроцесса.

Картинка первая. Фестиваль открылся блестящим номером Ивана Охлобыстина – монологами-автопортретами: я – продюсер, я – режиссер, я – прокатчик и я – зритель. Сам написал, сам исполнил. Безжалостно и точно. Поразил цинизм и беззащитность каждого из этих главных представителей кинопроцесса. Один подворовывает, другой угодничает, третий – "раб лампы", четвертый ленив телом и духом, желает лишь развлекаться, не вставая с дивана. Замечательно отсутствие среди них фигуры государства, с которой никто не желает себя идентифицировать, но все хотят использовать. Жаль, что у меня нет охлобыстинского текста – его надо публиковать отдельно. В финале автор, надев очередную маску – лирического героя, признался: "Я и есть отечественное кино – во всяком случае, его биологическое альтер эго. Доволен ли я собой? Конечно, нет! Смогу ли я стать лучше?".

Вторая картинка. От имени государства вышли на сцену сразу две фигуры – бывший министр культуры Михаил Швыдкой и нынешний министр культуры Александр Авдеев. Один прочитал приветствие фестивалю премьер-министра РФ, а другой – президента РФ. Трудно заподозрить этих господ даже и в минимальной фронде, но их парный конферанс предъявил такую великолепную дозу документального абсурда, что даже Быков-Ефремов с их "Поэтом и гражданином" могли бы временно покурить в сторонке.

Третья. Завершила церемонию открытия премьера фильма Авдотьи Смирновой "Два дня", где в образе министра культуры РФ появился Андрей Смирнов (часом ранее на этой же сцене награжденный почетным призом "За честь и достоинство"). Папаша режиссера Смирновой в одном эпизоде сыграл ужасного коррупционера, с которым больше не может работать его кошмарный заместитель, начинающий новую жизнь под воздействием новой любви – к музейной работнице с нравственными принципами, нищей и почти сумасшедшей, так сказать. В главных ролях Федор Бондарчук и Ксения Раппопорт, эпизодические работы всех остальных актеров тоже очень хороши.
Настоящая умная комедия с добротным приветом старому советскому кино (например, фильму "Любовь и голуби") заставила зал хохотать и аплодировать. Пересказанная тут мной в одной фразе фабула разворачивается в почти уже "последние" вопросы: сохранились или окончательно повыведены у нас люди, живущие так, как учит классическая литература XIX века? Что с ними происходит? Могут ли они хоть что-то еще спасти, кроме своих принципов?

На позапрошлом "Кинотавре" библиотекарша из превосходного, высшей пробы по искусству, фильма Алексея Мизгирева "Бубен, барабан" воровала и продавала книжки русских классиков, чтобы не умереть с голоду. Это было предельно тоскливое в послевкусии зрелище совершенно безысходной ситуации. Дуня Смирнова и ее соавтор по сценарию Анна Пармас весьма неожиданно предлагают посмотреть на нее же в почти водевильные очечки – полагаю, в основном ради того, чтобы публика (вспомните монолог Охлобыстина: желаю развлекаться) сподобилась заметить фильм и проглотить мораль.
Вот это стремление завлечь зрителя, впечатлить его "обманом" ясной, четкой и привычной формы, заставить ощутить положительную эмоцию и напомнить о чем-то в сущности простом, но важном, –  и есть задача качественного мейнстрима. Мне кажется, в нынешнем году среди новых фильмов "Кинотавра", конкурсных и "рядом", преобладают именно такие работы. Насколько они удались – другой вопрос.

Четвертая картинка. Рядом с этой тенденцией нынче на первый план вылезла и другая: фильмы "кинематографических детей" представлены в изрядном количестве. Иной раз они даже "выстраиваются парами", как Фуад Ибрагимбеков и Сергей Швыдкой в своем конкурсном дебюте "Летит". Удивляться этим династиям не приходится – в нашей странно демократической стране даже политические посты, можно сказать, наследуются. Мы вправе лишь сожалеть, что далеко не все дети так талантливы, как Дуня Смирнова. Но проблема в другом: вместе с табунчиком сынков-дочек на экран вновь бодро прискакал затихший было стиль глупого столичного гламура. Это когда герои – какие-нибудь работники телевидения, главное место действия – ночной клуб, само действие – выпить-покурить-нюхнуть, а основная проблема – дала, простите, девушка или не дала. Скулы сводит.

Четвертая "А". Машины, на которых ездят герои сегодняшнего кино, почти исключительно "мерседесы". До сих пор, правда, не разбили ни одной, но бюджеты фильмов, очевидно, повышаются. (Неуклонно растет, как мы знаем, и благосостояние нашего народа.) Особенно забавно видеть сплошь "мерсы" в бандитской комедии "Бабло" Константина Буслова. Это брат Петра Буслова, прославившегося отличным "Бумером". "Бабло" ему не чета.

Картинка пятая. Конкурс короткометражек прошел на "Кинотавре" в десятый раз. За эти годы индустрия короткометражного кино в нашей стране вообще изрядно подросла и начинает развиваться правильно. Только два сектора кинопроизводства – короткометражки и полный метр в анимации – впрямую отвечают запросу публики.
Молодые люди, дело известное, составляют основную часть киноаудитории. Они, в большинстве своем, не привыкли долго и серьезно думать, поэтому короткий метр – продукт, их вполне устраивающий. (Можно сказать даже, что "большие" коммерческие фильмы – это короткометражки, набитые эффектами.) С другой стороны, все же сохраняется значение короткого метра как "пробы руки" для студентов. Пока подавляющее большинство недлинных фильмов рождается именно на этом пересечении. Молодые авторы снимают для своих сверстников, ими же и одобряются на фестивалях и во Всемирной Сети. Обратная сторона медали – к сожалению, укрепляющееся в массах убеждение: то, что снято самодеятельным способом невесть на что, автоматически – фильм.
Нынче к отбору на кинотавровский конкурс было прислано 250 короткометражек, программа сложилась из 21-й работы (ни одной неигровой, к моему личному сожалению). Среди них оказался "Кросс" Марины Врода (Украина/Франция), получивший "Золотую Пальмовую ветвь" короткометражного конкурса в Канне. Подросток в компании одноклассников бежит кросс в парке; он хочет выделиться, получает по башке, а потом бродит один среди деревьев и видит, так сказать, разные проявления жизни. Довольно скромное по исполнению зрелище.
Но такой приз, как вы понимаете, уничтожает непосредственность восприятия. Кроме того, автор перед показом в микрофон со сцены проговорила смысл картины. В итоге услышавшие поняли замысел – это попытка притчи ("Сначала мальчика заставляют бежать. Потом он бежит сам. А потом смотрит, как бежит другой"), а припоздавшие на сеанс остались в недоумении. Остается зачислить "Кросс" по ведомству современного искусства, которое не существует без аннотации.

И жюри конкурса во главе с оператором Михаилом Кричманом поддержало каннских товарищей, поощрив Марину Врода своим спецупоминанием. А призом наградило "Мир крепежа" Михаила Сегала (редкий случай, когда короткометражку сделал не студент или начинающий, а уже известный режиссер – по фильму "Франц + Полина") – отменную грустную комедию, постепенно из бытовой делающуюся абсурдистской и даже философской. Завтрашние молодожены так страшатся будущего, что пытаются от него спастись тщательной подготовкой всего и вся, вплоть до сегодняшнего выбора потенциальных, через шесть лет, любовников каждому;  оказывается, есть уже бизнес, предоставляющий такую услугу… и не сам ли Господь ведет эти дела?
Влюбленные из довольно ученического фильма "Андронный коллайдер" Марии Левиной пока не задумались ни о чем таком; трейлер этой работы пользователи портала  КиноПоиск.Ru сочли самым обещающим. Дипломы жюри оказались отданы No Problem Маши Агранович и фильму "Незначительные подробности случайного эпизода" Михаила Местецкого.

Шестая картина. Работа Местецкого также получила традиционного "Слона" жюри Гильдии киноведов и кинокритиков. Без сомнения, она порядка на два выше всех остальных, наше решение (а ваш обозреватель нынче имела честь участвовать в вынесении вердикта) было мгновенным и единодушным. Представьте себе мимолетную встречу юноши и девушки – в окошках поездов, случайно вставших друг против друга. (Между прочим, компания, сделавшая картину, называется "Друг друга"; засеките игру и смысл слов.) Шалость девушки пробуждает интерес парня, однако он опасается выйти из своего поезда, чтобы добежать до ее купе…
Опасается – десятки лет, поскольку поезда застыли на этой стоянке надолго, но этого сразу не поймешь. Но вот уже прошли сутки, вторые, третьи, вот сердечные приступы и связанные кофты, вот кто-то умер, женился, родился, получил звездочки на погоны, вот на крышах вагонов выросли хибарки… Наш молодой человек иногда еще смотрит в ее окошко; он уже поседел, оброс обязательствами, а потом опять стал свободен… Наконец, решается на рывок к своей мечте… да поезд трогается, поздно.
Абсолютно все ситуации как минимум забавны, множество чудных и свежих гэгов, фильм превосходно и красиво снят, тщательно выстроена богатейшая звуко-шумо-музыкальная партитура. Почти без слов нам рассказана вот уж действительно притча; зал смеялся и выдал автору овацию.

Картина седьмая. Всех призеров короткого метра (еще одно спецупоминание жюри  досталось фильму "Дотянуться до мамы" Ольги Томенко) называю потому, что у них есть шанс попасть в подборки Future Shorts – "Мир крепежа" уже взят гарантированно, таков приз от организаторов этого популярного во многих городах фестиваля короткометражек. Немало картин наверняка окажется в Сети, вы сможете их увидеть. Добавьте сюда из программы конкурса заслуживающие, на мой взгляд, внимания "Бабочки города Глюк" Ники Беляниной, "Море желаний" Шота Гамисония, "Седьмой" Ивана Стебунова, "Счастливая покупка" Жоры Крыжовникова.

Только учтите: скачивать надо с легальных сайтов. Жизни киноискусства был посвящен первый "круглый стол" нынешнего "Кинотавра" на тему "Мир изменился вчера. Сегодня – очередь за вами". Известный вам как телеведущий, продюсер Сэм Клебанов считает, что все хорошо: еще чуть-чуть, и создатели авторского кино будут получать от Всемирной Сети миллионы благодаря разным сервисам, ее монетизирующим. О своем таком портале MUBI рассказал сидящий в Лондоне Эфе Чакарель. Аналогичным опытом поделилась представительница ресурса NOW.ru.
Режиссер Виталий Манский был гораздо менее оптимистичен: наши люди считают, что фильмы производятся авторами в свое удовольствие и требовать за них плату – извините, жлобство (это самое мягкое слово, понятно). Прзвучала ужасная цифра: пиратская индустрия зарабатывает полтора миллиарда рублей в год. "Это наши и ваши деньги", – говорил Клебанов собравшимся. И еще говорил, что необходимо любыми способами внушить народу: если не платить за фильмы – кино просто кончится.

Делайте выводы, дорогие мои читатели.

Джерело: Юга

понеділок, 6 червня 2011 р.

Ігор Стрембіцький


Джерело: Вікіпедія

Андрей Звягинцев




Джерело: Познер

У Сочі відкрився 22-й "Кінотавр"

У Сочі у неділю, 5 червня відкрився найбільший російський кінофорум - фестиваль "Кінотавр".
У цьому році організатори фестивалю обіцяють глядачам чимало сюрпризів. Половина всіх робіт з основної програми - режисерські дебюти. Крім того, у фестивалі вперше беруть участь картини, зняті за кордоном.

Перший приз "Кінотавра" - за честь і гідність, вже отримав відомий артист і режисер Андрій Смирнов.

Відкривав фестиваль фільм "Два дні" його дочки Авдотьї Смирнової.

Представники журі відзначають, що 22-й "Кінотавр" представляє найрізноманітніші за жанром і стилем картини. За головний приз фестивалю поборються "Портрет у сутінках" Ангеліни Никонової, "Вправи в прекрасному" Віктора Шамірова з Гошею Куценко в головній ролі, фільм "Бабло" Костянтина Буслова, "Бедуїн" Ігоря Волошина та інші.

Багато глядачів чекають на показ картини "Вогні притону" Олександра Гордона, а також фільму "Олена" Александа Звягінцева, який закриє фестиваль.

Робота кінофестивалю триватиме до 11 червня.

Нагадаємо, минулого 2010 року Головний приз кінознавців і кінокритиків на кінофестивалі "Кінотавр" вперше було присуджено українському фільму, ігровому дебюту російського документаліста Сергія Лозниці "Щастя моє".

ТСН

Джерело: УНІАН

суботу, 4 червня 2011 р.

Золото Вроди

Переможниця Каннського фестивалю про контрасти, життя без кіно і можливість вибору



 Ярослав Підгора-Гвяздовський

Зображення: Андрій Ломакін

«Золота пальма» Каннського кінофестивалю за короткометражний фільм, здобута цього року українкою Мариною Вродою, є досягненням непересічним, почесним і вкрай цікавим. Вже вдруге Україна тріумфує у короткому метрі: шість років тому у цій номінації «золото» отримав Ігор Стрембіцький за стрічку «Подорожні». Чому обрали саме картину «Крос», і як відбувалося нагородження, Тиждень дізнався особисто від каннського лауреата.
 
У. Т.: Коли їхали до Канн, у вас не виникало сумнівів з приводу того, чи можна насправді двічі увійти в одну річку? Адже Ігор Стрембіцький де-факто своїми «Подорожніми» відібрав у вас право першості, отримавши від України «Золоту пальмову гілку» торік.

– Сумніви виникали. Але, їдучи до Канн, я розуміла, що приз отримати можу, тому що стрічка, на мою думку, цікава. Її досить важко переказувати, варто дивитися. Насправді моя перемога відбулася і закінчилася тоді, коли картину вибрали на конкурс. Все, що було потім, – це просто частина шоу і плата за ту, першу перемогу. В момент оголошення лауреатів я взагалі не зрозуміла, отримала головний приз чи якийсь інший. А коли усвідомила, промайнула думка: «Зараз почнеться!», видихнула і вирішила закінчити все якомога швидше: отримати «золото», зустрітися з журналістами, висловитися, щоб почати працювати знову.

У. Т.: Голова секції короткого метру Мішель Гондрі не розповів вам, чому журі обрало саме «Крос»?

– Я не була фавориткою Гондрі, про що довідалася від самих членів журі вже ввечері після вручення. І це зрозуміло: Мішель не мій режисер, і я не його режисерка, він грається іншими формами і говорить про інші речі. Але він доволі приємний. А мені цікаво приятелювати з людьми, яких не розумію. Між іншим, перше, що він спитав, чи я не збираюся вбивати себе цим призом? Позаяк, каже, знає багато режисерів, яким після здобуття «Золотої пальми» на цьому і стало. Мені не те що байдуже щодо цього призу, але що може змінитися? Після цих слів Гондрі розслабився, і ми посміялися над французькою режисеркою, котра, отримуючи приз, «вмирала» на сцені, нервувала, затиналася і таке інше.

У. Т.: До речі, щодо переможної промови. Ми не мали щастя її чути, але згадуючи, як отримував приз Стрембіцький, коли великий русофіл Жоель Шапрон, колишній віце-директор UniFranceсхідноєвропейських держав, просив його говорити російською, той все ж таки обрав українську, хочеться дізнатися, як усе відбувалося цього разу?

– По-перше, всі знали, що я володію англійською. А по-друге, я говорила загальні речі. Все було просто.

У. Т.: А знімати картину було легко? Адже ви мали французьке фінансування.


– Спочатку робота вибудовувалася на дружніх стосунках. З часів інституту я ніколи ні на кого особливо не розраховувала. І всі свої короткометражки зняла завдяки особистим контактам. І так сталося, що та дівчина, з якою заприятелювала кілька років тому, була француженкою. Вона змогла правильно подати документи і сценарій до приймальної комісії. Так ми отримали фінансову підтримку від Франції. Від України ж була моя команда, ідея та інтелект.

У. Т.: Тобто французи, можна сказати, нагородили свою стрічку?


– Права на картину Україна та Франція ділять 50 на 50, хоча остання покрила всі дорожні та виробничі витрати на зйомку фільму (хоч це і було зроблено на фотоапарат), відтак на те, щоб перегнати на цифру для DCP, а потім на 35-міліметрову плівку; на оплату роботи людей, які працювали на постпродакшні, на, зрештою, мій приїзд до Канн. Ділити, хто кому і скільки дав, – нецікаво. Цікаво, що все вийшло, що члени моєї команди отримали змогу працювати у світі, щоб не гарувати тут на якихось дядьок, як на плантації, а бути більш вільними, як художники. Власне, заради цього я і робила фільм, бо вважаю, що професійність моєї команди не гірша, ніж у всесвітньо відомих. Монтували ми все в Україні, у Франції лише перезаписували звук і таке інше. І коли ми працювали у студії, нашу роботу високо оцінили як звук, так і кольорокорекцію. Останнє похвалив навіть той, хто працював над фільмом Олексія Германа-старшого «Хрустальов, машину!». Словом, ми відчули свою міць, що ми можемо, що наша робота може бути цікавою і в Європі, і не тільки. Зараз «Крос» їде на фестиваль «Кінотавр» в Сочі. Мене цікавить критика на нього.

У. Т.: Тож цілком актуальним буде запитання: що ви хотіли цим сказати? Я розумію, що автор, як казав Вім Вендерс, Олександр Сакуров чи Лотман, не мусить нічого пояснювати, однак «Крос» – це символ життя? Безупинного і безцільного руху?

– Мене завжди цікавили контрасти, протиріччя, як-то життя з одного боку і смерть з другого. Цей фільм народився на перехресті соціального і особистого як реакція на те, що довкола нас: гуляючи парком, мене одночасно охоплювала відраза до нашого способу життя і цікавило, чому так все відбувається. Тому соціальне в «Кросі» трансформувалося під впливом поетичного. В його основі лежить дуже стиснутий час. Я намагалася зрозуміти його і себе в ньому. Насправді, запитань до самої себе у фільмі більше, ніж відповідей. Це ті питання, що постають щодня, зокрема, чому ми так погано живемо, що я роблю і що я можу зробити. Ми перебуваємо у колосальній сплячці, але в ній винні здебільшого самі люди.

У. Т.:Чи можуть такі візуалізовані питання зацікавити нашого глядача?

– Нашому глядачу вже давно нічого нецікаво. Хоча питання у тому, якому глядачу? У дворі будинку, де я живу, це не буде цікаво.

У. Т.: Гаразд, тоді чи орієнтуєтеся ви на глядацьку реакцію, чи робите авторське кіно незважаючи на аудиторію?

– У конкурсі Канн я дивилася один турецький фільм доволі складний, довгий, тригодинний, але дивовижний: «Одного разу в Анатолії». Це емоційно закрита картина, яка жодним чином не спонукає дивитися її далі. Лише після другої години перегляду щось виникає. Такої сили емоції я відчувала лише від «Жертвоприношення» Тарковського. І насправді не знаю, хто його витримає тут. А може, й витримають. Від чого це залежить? Що взагалі примушує людину читати книжки, слухати музику?.. Словом, за глядача я не відповідаю, лише за свою роботу. Чесно кажучи, реакція глядача на мою стрічку більшою мірою зараз залежить вже від вас, а не від мене. Можливо, навіть, що від вашого трактування, якщо ви на «Крос» напишете рецензію, залежатиме, чи побачить його глядач. Дистриб’юторська компанія «Артхаус Трафік» хоче показувати мою короткометражку перед повнометражними картинами. Так чи так, по-перше, глядача треба поважати, тобто планку я не занижуватиму. А по-друге, глядач має право вибору, і може просто не прийти на фільм. Бо його не обов’язково дивитися. Взагалі без кіно можна класно почуватися, вирощувати капусту і бути всім абсолютно задоволеним і залишатися при цьому духовно розвиненою людиною. Життя не обмежується виключно кіно…

У. Т.: Не для вас, як я розумію. Короткий метр – коротка відповідальність… Чи розглядаєте ви можливість працювати над повним метром, як той самий Гондрі, хоча він на 12-му році своєї режисерської кар’єри спромігся зняти «Людську натуру»?

– Хотіла встигнути зробити ще одну короткометражку, а після того взятися за повний метр. Є ідея і є той самий продюсер, який в мене був на «Кросі». Хоча я можу зараз вибирати…

У. Т.: Починаєте використовувати бонуси від каннської нагороди?

– А для чого тоді ці нагороди? Хіба вони для життя потрібні? Ні, звісно, для роботи, саме в цьому їхній сенс.

пʼятницю, 3 червня 2011 р.

Парки і міста Universal Studio's

Практично завжди зйомки кіно потребують масштабних спец ефектів, котрі неможливо знайти у навколишньому світі. Том компанія Universal створює власні містечка й парки, котрі відповідповідали б темам їх фільмів. 

universal studios
Universal Studio’s — відома компанія, яка є частиною NBC. Ця компанія, для спрощення собі роботи, створила величезні парки і міста, котрі відповідали би їх фільмам. Люди відвідавші ці парки, відчували атмосферу фільму, для якого вони створювалися. Після того, як зняли фільм, ці місця перебудовують для відвідин туристів. В даній темі Ви можете побачити фотографії парків  Universal Studio’s.
2
3
4
5
7
8
9
10
11
12
14
15
16
17
18
19
-6
-13
20

Джерело: LifeGlobe.net

Автор: Soul

середу, 1 червня 2011 р.

Хепі і анхепі

Успіх Марини Вроди наштовхує мене на думку наскільки суспільство чутливе до успішності. От отримала вона пальмову гілку і всі такі зразу оп! А що Ви думаєте про кіно? А як Вам знімалося? А все у Вас нормальнінько? От тільки до пальмової гілки нікому то цікаво не було і, загалом, усім було по-барабану наскільки їй було тяжко чи легко, що вона там про кіно думає. Всі то мали в носі, бо ціна на газ і здешевшання ковбаси куди кошерніші за якесь там кіно. А Марина Врода до успіху знімала кіно, думала про кіно і їй по-всякому було. І якби вона не здобула перемогу, то всі б клали на то, що вона паcпорт втиканула.

І всі якось швидко героїв забувають. От Ви щось чули про Ігоря Стрембіцького? А він теж отримав пальмову гілку, теж має думку про кіно і, сподіваюся дуже, його робить. Тож було б добре, аби ми не забували якоюсь своїх кіногероїв. І Марина, і Ігор ще багато чого назнімають, таланти-бо.

Режисер Марина Врода до сих пір не може повернутися з Канського кінофестивалю, бо під час переїздів загубила свій паспорт



Пригоди українців у Франції.

Режисер Марина Врода, яка нещодавно здобула на Канському кінофестивалі найголовніший приз - Золоту пальмову гілку, ще не повернулася до України після урочистостей. Режисер загубила під час переїздів свій паспорт, тому перемогу її стрічки "Крос" на Батьківщині святкували інші члени делегації. Вони сподіваються – Марина Врода зможе виїхати із Франції хоча б у червні, щоб встигнути до фестивалю "Кінотавр", де також покажуть її короткометражку. Адже, за словами кінокритиків, перемога фільму – це, насамперед, перемога режисера, і вітчизняні кінематографісти мають на неї рівнятись.

Андрій Алфьоров, кінокритик:

- Это единичный выстрел, а не автоматная очередь. Чтобы говорить о национальном кино, нужны автоматные очереди. Как румынская новая волна. Говорить о том, что это искра, и из неё возгорится пламя - бред полный. Может будет, может нет. Тут надо надеяться.

суботу, 28 травня 2011 р.

вівторок, 24 травня 2011 р.

Володар Золотої пальмової гілки в Каннах Марина Врода: «Навіщо біжимо?!»

Катерина Константинова «Дзеркало тижня. Україна»

 
Молодий український режисер Марина Врода отримала «Золоту пальмову гілку» в Каннах за кращий короткометражний фільм «Крос».

Отримуючи приз з рук голови журі конкурсу короткометражнихфільмів Мішеля Гондрі та актриси Людвівін Сеньє, Марина Врода сказала: «Дуже дякую фестивалю, спасибі журі і велике спасибімоїм колегам, дев'яти іншим режисерам, разом з якими я брала участь у конкурсі. І, нарешті, спасибі тим, хто зняв фільми,представлені на фестивалі».

Марині — 29. Народилася в Києві. У 2007-му закінчила університет імені І.Карпенка-Карого (факультет кінематографії). Її дипломна короткометражка «Клятва» з успіхом демонструвалася на 37-й «Молодості». А для компанії Star Media режисер зняла «повний метр» — «Усміхнись, коли плачуть зірки».

Напередодні Канн в ексклюзивному інтерв’ю DT.UA Марина розповіла, як бігла «Крос», як співпрацювала із Сергієм Лозницею, а також поділилася роздумами про майбутнє українського кінематографа.

— Марино, признайтеся, яким чином ваш «Крос» потрапив у конкурс Канн?

 — Коли французький продюсер почула про ідею фільму, то сказала: «Я хочу подати це на Каннський кінофестиваль!». У нас у роботі чіткий розподіл обов’язків: автор сценарію і режисер — я, Флоранс — продюсер.

Вона не іменитий продюсер. Познайомилися випадково. Були подругами, ходили в кіно. Вона працювала у Французькому культурному центрі. Буває і таке — француженка вжилася в український простір... Спочатку я сказала, що зніму цей фільм за п’ятсот доларів! У результаті вклалися в три з половиною тисячі євро...

— «Про що кіно?» — зазвичай запитують глядачі і критики, коли ще не бачили тієї чи іншої стрічки...

 — Фільм про нашу з вами країну. Ідея народилася з моїх власних переживань. Зі шкільного дитинства. Ця картина ставить більше запитань, ніж на них відповідає. Назва — «Крос». Там у буквальному значенні школярі біжать крос — у лісі. Та й сама стрічка багато в чому метафорична. Синопсис картини: спочатку хлопчика змушують бігти, потім він біжить сам, а далі дивиться, як біжить інший...

Намагаюся цим фільмом поставити запитання: навіщо біжимо й куди біжимо? Мені здається, в цій стрічці напряму відчувається наш з вами простір — Україна.
Професійних акторів у фільмі немає. Знімалися підлітки. А вчительку фізкультури грала справжня шкільна вчителька. Моя подруга по двору була асистентом у підборі акторів, і вона ж куховарила для дітей.

Зйомки тривали п’ять днів. Ми виїжджали в Пущу-Водицю, Бортничі, парк Слави.
Мені самій цікаво: як сприймуть цю картину в Україні? Вже зараз думки моїх друзів розділилися.

Одні сказали: ти ж завжди знімала кіно-переживання, а тут — метафора. Хтось і похвалив, сказавши, що в «Кросі» просунулася відразу на два кроки вперед.

— Чи багато було у вас конкурентів у відборі на каннський конкурс «короткого метра»?

 — Так, було близько тисячі претендентів. Але відібрали лише дев’ять картин.

— З продюсером у вас виникали якісь суперечки щодо остаточної версії картини?

 — Були суперечки стосовно монтажу. Але я наполягла на своєму. І виявилася правою. Просто вирішила використати візуально ризикований для себе варіант. У самому ж фільмі багато рухів, заданості. І діти там — частина системи, вони немов знеособлені... Є герой, який відокремлюється від натовпу. Всі його називають лузером, але саме він і стає головним. Я ставила в центр композиції людину.

Університет імені І.Карпенка-Карого, в якому ви навчалися, все-таки більше дав вам як режисеру? Чи більше чогось відняв?

 — У «Карпенка-Карого» є необхідний творчий простір. І мені жодна кіношкола Європи не дала б цього досвіду. Передусім я кажу про людський контакт і душевне співпереживання.
Спочатку я вступила на юрфак, на якому довчилася до рівня бакалавра. Але мені подобалося кіно. Адже був і в юридичній практиці чудовий досвід для кіно — суди, розбірки всілякі. Але паралельно готувалася в «Карпенка-Карого». У бібліотеці мистецтв провела, мабуть, півтора року!

Пам’ятаю, що саме тут я прочитала інтерв’ю Отара Іоселіані... І буквально закохалася в нього! Розповідала потім усім, що він мій улюблений режисер.

Уже в інституті потрапила на курс Михайла Іллєнка. Почала писати сценарії. У нас була творча сім’я — хороший дружний курс. Ми від душі грали, як уміли.

Але проблеми почалися пізніше, коли момент ейфорії минув... Адже кіноіндустрії в Україні немає...

— У нас, як і раніше, всі сперечаються про майбутнє українського кіно... А от ви його бачите?

 — Мають бути відкритими всі конкурси і тендери. Дала держава «п’ять копійок» на виробництво, так усі повинні про це знати! Адже насправді ситуація набагато глибша. Наша держава не бачить у кіно бізнесу і не зацікавлена у виробництві. І я не розумію причин: чому так?

Якби весь час думала, чи дадуть мені в інституті гроші на зйомки, то я не зробила б жодної роботи.

Дипломний фільм «Клятва» знімала самотужки. Не було ні камери — нічого. Потім, нарешті, дали плівку. Вони ж зобов’язані «щось» давати, щоб виправдати своє існування. В Україні не можна все виправдовувати тільки бідністю: це аморально. Адже в тому самому кіноінституті на кожного бюджетника закладено непогані гроші...

Проте потрібно бути не тільки творчою людиною, а й прагматичною. Потрібно вміти
себе захистити, починаючи з інституту, не покладаючись на державу.

— А що думаєте про стан справ на Національній кіностудії Довженка? Вам пропонували там попрацювати?

 — Те, що там відбувається... Я там була нещодавно на одній зустрічі. Приїхали люди з Росії. Запросили студентів і режисерів наших безробітних... Почали нас «радувати» — мовляв, відкриваємо кіношколу. Їм вигідно тут у нас робити бізнес. А наші студенти мали вигляд вихованців ясельної групи, до яких приходить дядечко і вчить, як жити. Мені тоді хотілося сказати: «Нічого, нічого, ми й самі розберемося, це ж усе наше!».

Чому на студійній території не відкриваються представництва й інших європейських шкіл? Потрібно створювати простір, у якому й будуть представлені абсолютно різні культури. А свою культуру можна добре зрозуміти та оцінити тільки через іншу. А на сьогодні «Довженко» — занедбаний сарай.

Як на мене, це штучно створена ситуація — коли нема кому навести порядок. Так само, як і в Карпенка-Карого, — відсутність талановитих менеджерів.

— Кого зі своїх молодих колег ви сьогодні назвали б надією нашого кіно?

 — Дружу з Романом Бондарчуком, Володимиром Тихим, зі своїми одногрупниками. Перспективний Мирослав Слабошпицький. І нехай фільмів від молодих режисерів буде побільше! А наразі всі спроби м’якотілі. Прориву немає. Тому що варимося самі по собі: сіли, поговорили, розійшлися.

— А як вам працювалося із Сергієм Лозницею над фільмом «Щастя моє»?

 — У Сергія я працювала асистентом режисера з масовок. Просилася до нього ким завгодно... Це була приголомшлива кіноекспедиція: я одна з водієм — глухими місцями! Відкрила для себе іншу Україну, інших людей. У результаті всі мої зусилля і режисер, і оператор Олег Муту схвалили. Вони мене навіть підвищили в статусі, написавши в титрах — «кастинг-асистент».




Ця стрічка — як мальовниче полотно, яке можна розглядати скільки завгодно.



P.S. Дякую Боживу за наводку :)