В Україні можуть подорожчати квитки в кіно

У новій редакції Митного кодексу пропонується брати додаткові збори з кіноімпортеров і телеканалів.

Українці можуть залишитися без світових кінопрем'єр. У новій редакції Митного кодексу відстоюються додаткові платежі з кіноімпортеров і телеканалів, відзначають експерти.

За їхніми словами, митники можуть обкласти іноземні стрічки додатковими зборами. А, отже, кіно якщо й не зникне, то подорожчає.

«Та частина виручки, яка підлягає оплаті іноземному власнику авторських правах за нашою позицією повинна включатися до митної вартості, якщо включається до митної вартості вона повинна обкладатися», - додають експерти.

Вони відзначають, що кіно має бути доступним. Саме цим керуються європейські чиновники. Тамтешні прокатники платять тільки за право показу стрічок. Тому кордони аж ніяк не є перешкодою для фільму до глядача.

Разом з тим, чому українські митники не хочуть перейняти досвід своїх європейських колег - представники вітчизняних кінотеатрів і телеканалів не розуміють.

«Доходи телевізійного бізнесу цій країні абсолютно не відповідають доходам Європи тому, навіть, ці кілька сотень тисяч гривень сплачені кожним телеканалом це значна сума і плата на рівному місці так за цей продукт вже один раз заплатили», - констатують експерти.

У скільки обійдеться похід до кінотеатру і чи отримають право українці дивитися прем'єри разом зі світом скоро стане відомо.

Джерело:  Mukachevo.net

Йоко та самураї

Хех, виявляється екранізували Леся Подерев`янського! Щойно подивився першу серію фільму за його п`єсою "Йоко та самураї". (режисер Ігор Гарін) Вийшло доволі весело, іронічно, трешово, блін. Повеселила екранізація. Та шо там довго розказувать, дивіться самі:

Всі твори Леся є тут

Дякую vitalis`у за наводку :)

Номінація "Найкращий фільм року" на "Оскарі-2012" зазнає змін - фільмів у ній стане більше.

Кількість претендентів на премію "Оскар" в категорії "Найращий фільм року" буде варіюватися від п'яти до десяти. Їх остаточне число стане відомо лише в день оголошення номінантів, 24 січня 2012 року.

Дослідження результатів голосування кіноакадеміків за останні десять років показало, що якби нова система працювала у 2001-2008 роках, то, згідно з опрацьованими бюлетенями, кількість номінантів могло б бути 5, 6, 7, 8 і 9.

"Номінація на найкращий фільм повинна бути показником видатної оцінки. І якщо тільки вісім фільмів заслуговують честі номінуватися в цій категорії, то ми не повинні округляти це число", - вважає прихильник нового регламенту, виконавчий директор Кіноакадемії Брюс Девіс.

Останній раз кількість номінантів було змінено два роки тому, коли Кіноакадемія повернулася до довоєнної практики висунення на "Найкращий фільм" рівно 10 картин.
Крім того, змінені правила номінування в категорії "Найкращий анімаційний фільм".

Тепер якщо у прокат вийшло від 8 до 12 повнометражних мультфільмів, то на "Оскар" зможуть претендувати від двох до трьох з них. Якщо в прокаті виявилося від 13 до 15 фільмів, можна номінувати максимум чотири. Якщо ж випущено 16 і більше повнометражних анімаційних проектів, то на "Оскар" можуть претендувати п'ять з них.

Раніше правила були більш жорсткими: якщо в прокаті виявлялося від 8 до 15 фільмів, то всього три з них могли претендувати на "Оскар".

84-а церемонія вручення премій "Оскар" відбудеться в Лос-Анджелесі 26 лютого 2012.

Джерело: ТСН

Діду Панасу - 100 років. І досі немає навіть меморіальної дошки

На УТ 1970-их не було костюмерної для ведучих "Вечірньої казки", тож Петро Вескляров виходив в ефір у власній вишиванці

Улюбленець дітвори УРСР мав єврейське походження, не знав російської мови і часто потрапляв під роздачу за свій "націоналізм". Однак обурені глядачі змушували чиновників повернути Дідуся Панаса на екрани.

"Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчатка. Це я, дід Панас..." - так зазвичай починав свою вечірню казку знаменитий ведучий програми "На добраніч, діти".

З розкішними козацькими вусами, у незмінній вишиванці він звертався до української малечі з інтер'єру простої сільської хати, прикрашеної вишитими рушниками. І розповідав неодмінно українські казки.

Через це Діда Панаса свого часу навіть звинувачували в націоналізмі. Зате малеча його дуже любила, вважаючи дідуся з телевізора своїм, рідним. А от про життя цієї непересічної людини ми знаємо зовсім мало. Навіть справжнє ім'я та прізвище Діда Панаса мало кому відоме.
З нагоди 100-річчя телеведучого ми й вирішили зазирнути в його життя поза екраном. Отже, як полюбляв говорити Дід Панас, "вмощуйтеся зручненько та слухайте уважненько"...

Дід Петро

Улюбленця української малечі радянських часів насправді звали Петром. Народився Петро Юхимович Вескляров 10 червня 1911 року в нинішньому райцентрі Тальне, що на Черкащині.
Конкретних відомостей про те, як пройшло його дитинство, немає. Але, як розповів "УМ" почесний громадянин Тального Валентин Гордєєв, котрий довгі роки був редактором місцевої районної газети, достеменно відомо, що майбутній артист Петро Вескляров носив у ту пору прізвище Вескляр.

Що змусило дописати в прізвищі закінчення "-ов"? Можливо, те, що походив він із єврейського роду, а можливо, німецький полон, у який потрапив під час війни. Втiм, про це нижче.

Листи Діду Панасу від маленьких глядачів приходили мішками. Фото: gazeta.ua

У Тальному, розповідає Валентин Олександрович, майбутній Дід Панас мешкав із батьками в так званій комуні в Здобутку, що на околиці мiста. Там, неподалік Козаченкової Балки, було зведено добротний двоповерховий будинок, у якому й поселилися кілька сімей, в тому числі й Вескляри.
Для кожної комунарської сім'ї було виділено по кімнаті, а харчувалися усі у спільній їдальні. Був у комуні навіть власний дитсадок. Це вже пізніше кожна родина вибудувала для себе окремий будинок. Про існування комуни тальнівчанам нагадує тепер березовий гай та дубовий ліс, посаджений руками комунарів.

На жаль, родичів Весклярова, навіть далеких, у Тальному не залишилося. Найближчі рідні - батьки - померли, а єдиний брат загинув на війні.

Захоплення театром у Петра Вескляра розпочалося з тальнівського драматичного гуртка. Там його талант і помітили артисти з Черкаського театру, які приїжджали до Тального. Вони запросили Петра до Черкас. Так він став актором Черкаського робітничо-селянського театру. Було це в 1932-1940 роках.

"Я російську не можу вивчити"

У 1941 році, з початком війни, його призвали у військовий театр Південно-Західного фронту, але, потрапивши в оточення, Петро Юхимович опинився у фільтраційному таборі. Єврейське походження йому вдалося приховати, а коли видалася нагода - зумів утекти.
Згодом Весклярову вдалося дістатися окупованого гітлерівцями Києва. Тут він влаштувався на роботу на залізниці, де організував театральний гурток...

Як Юхим Айзенберг став Віктором Артемовим

Із поверненням радянської армії актора відправляють до Луцька - у Волинський український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, де він працював до 1959 року. І де було зіграно чимало вдалих ролей - Миколу Задорожнього з "Украденого щастя", Командора з "Камінного господаря", Городничого з "Ревізора", Монтанеллі з "Овода".
Тут талановитого актора помітили кіношники і стали запрошувати на зйомки у фільмах. Тож згодом Петро Юхимович переїздить до столиці, де активно знімається, здебільшого в ролях другого плану.

В ролі годинникаря у фільмі "Серце Бонівура" (1969). Фото: kino-teatr.ru

Загалом у кіно його доробок нараховує понад двадцять фільмів. Серед них і такі відомі, як "Олекса Довбуш", "Іванна", "Лісова пісня", "Гадюка", "Циган", "Вій", "Серце Бонівура". Остання його стрічка "Забудьте слово "смерть" датована 1979 роком, у цей час Петро вже активно виступав у ролі Діда Панаса.
Останнє, вважає журналіст Володимир Заманський (нині покійний), який десять років працював із Дідом Панасом, безпосередньо позначилося на кар'єрі актора. Адже образ настільки "причепився" до Весклярова, що глядачі, угледівши його на екрані, приміром, у ролі хірурга, все одно кричали "О, Дід Панас!". Після цього жоден режисер уже не наважувався запрошувати його у свій фільм.

Один із випусків "Вечірньої казки" з Дідусем Панасом (ВІДЕО)

Правда, був ще один момент, який завадив акторській кар'єрі Петра Юхимовича. Він не знав російської мови. Зовсім!
"Свого часу я розмовляв iз тими тальнівчанами, котрі були знайомі з Петром Юхимовичем. Люди пригадували, що він любив носити вишиванку, завжди розмовляв тільки українською мовою, нерідко жартував: "Я російську не можу вивчити", - зазначає його земляк Валентин Гордєєв.

У першому радянському фільмі жахів "Вій" (1967) Вескляров зіграв Ректора і Дороша

"Те, що Дід Панас не знав російської, завадило йому стати знаменитим поза межами України, - додає видавець і шанувальник актора Дмитро Капранов. - Хоча для цього він мав усі необхідні дані - був дуже фактурний: височезний, міцний. Він був ідеальним підпільником для радянських фільмів, а тоді такі типажі були дуже затребувані. Але "по-руському" не говорив, тож у фільмах його переозвучував інший актор".

Шлях до народної слави почався з радіо

Саме на українському радіо в 50-х роках з'явився Дід Панас, який читав дітям казки на ніч. Ім'я цього першого актора, на жаль, з'ясувати не вдалося. Але відомо, що той чоловік уже був у віці, отож йому стали шукати підміну. І знайшли її в особі Петра Юхимовича.
Він продовжив заколисувати малечу під уже відомим псевдонімом Дід Панас: спочатку - на підміні, а з 1962 року й цілковито замінив свого попередника. Наприкінці шістдесятих, коли в оселях українців з'являються перші телевізори, Діда Панаса вирішили перенести на екран.
Кажуть, у кастингу на роль казкаря брало участь 200 осіб, проте перевершити Весклярова не зміг ніхто...

Фінальна заставка "Вечірньої казки" з Дідусем Панасом асоціюється з не дуже приємними спогадами - її поява означала для дітлахів, що шоу закінчилося і треба йти спати

Незмінна сорочка-вишиванка та україномовні казки (їх тексти Вескляров часто писав сам) нерідко потрапляли "під роздачу" в часи боротьби з націоналізмом. У сімдесяті роки навіть було кілька спроб закрити програму або замінити Діда Панаса кимось іншим. Проте обурені глядачі завалювали редакцію листами і вимагали повернути улюбленого казкаря на екран.

Скромне життя, скромне вшанування

У 1988 році, коли телебачення стало стрімко змінюватися й орієнтуватися на комерцію, Діда Панаса в ефірі таки не стало - правда, за іншою версією, Весклярова звільнили після того, як матюкнувся в ефірі. [Варто зазначити, що і сценарист Весклярова Володимир Заманський, і ще одна ведуча Катерина Лозовенко заперечують цю "міську легенду" про п'яний мат в ефірі - ІП]. Як не стало й Катрусі з тiтонькою Катею та інших улюблених ведучих "Вечірньої казки".
Петро Юхимович вийшов на пенсію і ще якийсь час їздив "на халтури" - зустрічався по клубах із глядачами. Він не нажив високих звань і нагород - у 1973 році отримав заслуженого артиста УРСР, ото й усі його почесті. Жив скромно: коли його знали в кожній українській хаті, сам казкар iз дружиною довгий час тіснився в однокімнатній квартирці. Тільки незадовго до смерті отримав просторішу на вулиці Саксаганського.

"Шоу Довгоносиків": пост-радянський період українського ТБ (ВІДЕО)

Помер найвідоміший Дід українського телебачення напрочуд "невчасно" - 5 січня 1994 року. Країні, яка відзначала новорічно-різдвяні свята, було не до похоронів. Останки Діда Панаса покояться у колумбарії столичного Байкового цвинтаря.

Тьотя Катя (Катерина Лозовенко), яка вела "Вечірню казку" по вівторках (Дідусь Панас - по п'ятницях), заперечує факт нецензурщини у прямому ефірі. Фото: gazeta.ua

Пам'ять відомого казкаря належним чином так і не було пошановано. У столиці ані на будинку, де він мешкав, ані на будівлі, що на Хрещатику, 26, ані на кіностудії імені Довженка немає навіть скромної меморіальної таблички. На малій батьківщині, в Тальному, теж не існує ні вулиці його імені, ні музею-кімнати.
Але є пам'ять - Дідові фрази й вірші чіпко засіли в головах дітей, які росли на його казках: "Спи мій маленький, цить, і зайчик сіренький спить...". Та, можливо, після сьогоднішнього ювілею влада таки вшанує належним чином легенду українського телебачення?

КОМЕНТАРІ

Світлана Білоножко, народна артистка України, диктор Українського телебачення:
- Дід Панас у житті був напрочуд дивовижною людиною. Він і хвилини не міг без гумору, постійно сипав різними жартами, приказками і примовками. Він знав безліч цікавих історій, завжди щось розповідав. Я не пам'ятаю, щоб він колись мовчав чи навівав нудьгу. Про таких людей кажуть "душа компанії".
Спілкуватися з Дідом Панасом було насолодою. А той прикрий випадок, коли він залаявся випадково в ефірі... Хоча я вважаю, що в тому не він був винен, а звукорежисер, який вчасно не вимкнув апаратуру. Адже всі ми живі люди, а робота в прямому ефірі - це величезна напруга для організму. Щодня новий сценарій, усе тримаєш у пам'яті, бо суфлерів тоді ще не було - я це все пройшла і знаю, наскільки це важко.
Дід Панас був цікавий тим, що він був самобутній, не нарочитий, а справжній. Звинувачення в націоналізмі були. Він увесь час говорив українською мовою, точніше рідною. І вчив цьому свою аудиторію. Ну як у цьому можна звинувачувати? Такі були часи... Шкода, що таких людей ми цінуємо, лише коли втрачаємо...

Дмитро Капранов, видавець:
- Я думаю, що варто було б зафіксувати бодай у Книзі рекордів України своєрідне досягнення Діда Панаса щодо роботи в прямому ефірі - він провів там чверть століття! На жаль, при цьому записів його програм майже не лишилося. Передача йшла в прямому ефірі, нікому й на думку не спадало фіксувати це на плівку! Тому лишилися лічені записи, причому одні з останніх.
У нас свого часу навіть була ідея створити музей Діда Панаса. Але вона залишилася нереалізованою. Правда, ми свого часу навіть його відеокомікси випускали на відео, мали на це авторські права. Та великого інтересу до того не було, можливо, через розвиток нових технологій...
Нам вдалося поспілкувалися з удовою Весклярова, буквально за день до її від'їзду на постійне проживання до Америки. Вона передала нам деякі його матеріали, кіноплівки, з якими він їздив по клубах та зустрічався з глядачами. На жаль, подальша доля цієї жінки нам не відома...
Джерело: "Україна Молода"

Джерело: Історична правда

Хіппі та інші соціальні негаразди

Сьогодні подивився ще один фільм чоткого шведського режисера Карла Фредеріка Лукаса Модіссона (Karl Frederik Lukas Moodysson) "Разом" (Tillsammans). Стрічка про те, як в комуну хіппі переїжджає жінка, яку побив чоловік. Комуна являє собою будинок, де проживає кілька хіппі-ідеалістів-ліваків. Вони дивні й не подобаються сусідам, адже не живуть тим прісним життям  Сусіди малость офігіваючи спостерігають за тим як хіппі кохають, кохаються, сваряться, дискутують на соціальні теми. Живуть своїм таким хіпарсько-комунським життям. Вони веселі і ліниві. Найяскравіше життя комунарів проілюстрували слова сина одних із комунарів, коли він побачив конструктор "Лего" у новоприбулого пацана: "Це в тебе "Лего"? Справжнє? Мій тато обіцяв мені вирізати такий само конструктор з дерева, але вирізав одну детальку і покинув" :)

Але фільм не тільки про хіппі. Модіссон ніби натякає в ньому на те, як складно бути разом і як тяжко бути самому. В чоловіка - деспота з`являється друг, який страждає від самотності. Він говорить геніальну просто-таки фразу: "Краще щодня їсти кашу всім разом, ніж відбивні самому". Загалом фільм варто подивитися.

«Байдужість» Олега Флянгольца здобула гран-прі фестивалю «Кінотавр»

Оголошено лауреатів російського кінофестивалю «Кінотавр». Гран-прі здобула стрічка Олега Флянгольца «Байдужість» («Безразличие»).

Приз за найкращу режисуру дістався Бакуру Бакурадзе за стрічку «Мисливець» («Охотник»).

Приз за найкращу чоловічу роль дістався акторові Костянтину Юшкевичу, який зіграв одну з головних ролей у комедії Віктора Шамірова «Вправляння в прекрасному» («Упражнение в прекрасном»). Нагородою за найкращу жіночу роль відзначили Тетяну Шаповалову, непрофесійну акторку, яка зіграла в картині Бакура Бакурадзе «Мисливець».

Приз за найкращий дебют здобув Костянтин Буслов за стрічку «Бабло».

Нагороду за найкращу операторську роботу дісталася Ібену Буллі за фільм «Портрет у сутінках» («Портрет в сумерках») Ангеліни Никонової.

Найкращими сценаристами (приз імені Г. Горіна) визнано Гошу Куценка, Віктора Шамірова та Костянтина Юшкевича за стрічку «Вправляння у прекрасному».

Приз імені Таривердиєва за найкращу музику здобув Олександр Маноцков (стрічка «Мій тато Баришніков»)

Спеціальний диплом журі з формулюванням «За поєднання краси й таланту» отримала Оксана Фандера (стрічка «Вогні притону» режисера Олександра Гордона).

У конкурсі «Кінотавр. Короткий метр» перемогла стрічка «Світ кріплення» («Мир крепежа») Михайла Сегала. Дипломантами конкурсу також стали фільми «Несуттєві подробиці випадкового епізоду» Михайла Местецького (з формулюванням: «За невипадкові подробиці сутєвого епізоду») та No problem Маші Агранович (із формулюванням: «За зрілу молодість»).

Приз Гільдії кінознавців та кінокритиків РФ «Білий слон» здобула робота Бакура Бакурадзе «Мисливець»; диплом від «Білого слона» дістався й стрічці Віталія Манського «Батьківщина або смерть» («Родина или смерть»). У короткому метрі гільдія відзначила стрічку Михайла Местецького «Несуттєі подробиці випадкового епізоду». 

Джерело: Телекритика

Правила життя

Записала Елена Егерева. 

Фотограф Сергей Анисимов 

Алексей Герман

Режиссер, 72 года, Санкт-Петербург

Я сумасшедший. Я всегда думаю только про кино.
Приятели у меня были — шпана. И эта шпана приходила к нам в дом, а папа, который ничего не понимал, но всех любил и всех старался уважать, говорил: «Какие у тебя прекрасные друзья, какие у них замечательные лица. Но почему они все ходят в высоких сапогах?». Да «прохоря» это были! Такие сапоги всмятку — признак бандита. Это мое детство.
Стругацкий получает удовольствие от того, что по утрам просто так решает огромное математическое уравнение. Мне это совершенно недоступно.
Когда я квартиру с сигнализации забываю снять, ко мне менты приезжают и начинают орать. А я внизу мой портрет с Путиным повесил. Менты когда снова пришли, просто шелковые стали, говорят: «Передайте, пожалуйста, Владимиру Владимировичу от нас привет».
Больше всего домашних собак было в фашистской Германии. Это из-за одиночества.
Все наши президенты — либо пьяные, либо глупые, либо хитрые мужчины. Женщины — они матери, они умнее, они умеют любить. Президентом должна стать женщина.
Выбирая между красивой и менее красивой женщиной, я предпочту более умную. Предпочту ее во всех смыслах, и в сексуальном тоже.
Меня как-то вызвал режиссер Иванов и говорит: «Надо вступать в партию». Я начинаю врать, изворачиваться. Вдруг в дверь заглядывает Гришка Аронов, с которым мы снимали первую картину. Он почему-то решил, что меня заставляют снимать «Приключения капитана Врунгеля», а я отказываюсь. Он говорит: «Леша, не соглашайся». Потом опять заглядывает: «Леша, не соглашайся, а если согласишься — ты погиб». На третий раз Иванов сказал: «Интересно, почему Григорий Лазаревич так не хочет, чтоб вы стали коммунистом?». Когда все закончилось, я вышел, а Гришка сидит на батарее с валидолом и умоляет: «Леша, они меня уволят. Расскажи им про Врунгеля!».
В моем новом фильме («Трудно быть богом». — Esquire) есть одна фраза, которая должна вбиться в голову каждому человеку: там, где торжествует серость, к власти приходят черные.
Сына я научил всему, что знаю о кино. Но его фильмы не смотрел. Не знаю почему. Я и «Хрусталева» никогда не видел. Клянусь памятью своих родителей. Боюсь.
У меня редкое умение: я умею стучать копытами. Я работал в массовке в БДТ, у меня были две колобашки, и я стучал: лошадь едет, лошадь останавливается. Платили 15 рублей.
Я много времени провел в тюрьмах, пока готовился к «Лапшину». Я до сих пор отличу уголовника по запаху. Они пахнут чем-то кислым, как тюрьма: потом, капустой, калом.
Я в какой-то книжке прочел, что падение Рима началось не с варваров. А с того, что римляне стали поощрительно и со смехом относиться к собственному ворью. Украл такой-то сенатор столько-то — римляне не идут грабить его дом, римляне хохочут.
Я очень люблю мою страну. Хотя она жестокая и ужасная, как жестокая мама.
Чего боюсь? Снов под пятницу. Последний был такой: Светлану (жену. — Esquire) пустили в рай, а меня — нет. И этот человек высунулся, гад, из будки у рая и говорит: «Вы не закрыли целлофаном мешки, и они все погибли». Я говорю: «Вы меня спутали». А он сел на мой велосипед и уехал. Стою один у этой будки, а Светлана идет в рай и не оборачивается.

Джерело: Esquire.ru

Кинотавр-22: радужные картины

Автор: Ольга Шервуд

В день приезда не успела я еще дотащить чемодан до номера, как один коллега попросил "быстренько ответить на всего два вопросика" и шагнул со своим диктофоном за мной в лифт. Первый: какова роль критики в нынешнем кинопроцессе? Второй: почему у нас нет хороших сценариев?

Ничего себе, да? Опрос такой затеял. Скоренько и не ответишь. Но так сразу же был задан деловой тон и темп всех этих дней. Они с каждым годом становятся набиты все большим числом событий и программ, которые кажутся важными, нужными и/или соблазнительными. Тусклая погода первых полутора суток сменилась солнечной, подстать новому радужно-радостному колеру фестивального логотипа, а я до сей минуты, честное слово, не дошла до пляжа: некогда.

И рассказать подробно обо всем происходящем не получится. Вот лишь некоторые "картинки", которые открываются по ходу движения кинотавровского "лифта", несущегося куда-то в странной "трубе" российского кинопроцесса.

Картинка первая. Фестиваль открылся блестящим номером Ивана Охлобыстина – монологами-автопортретами: я – продюсер, я – режиссер, я – прокатчик и я – зритель. Сам написал, сам исполнил. Безжалостно и точно. Поразил цинизм и беззащитность каждого из этих главных представителей кинопроцесса. Один подворовывает, другой угодничает, третий – "раб лампы", четвертый ленив телом и духом, желает лишь развлекаться, не вставая с дивана. Замечательно отсутствие среди них фигуры государства, с которой никто не желает себя идентифицировать, но все хотят использовать. Жаль, что у меня нет охлобыстинского текста – его надо публиковать отдельно. В финале автор, надев очередную маску – лирического героя, признался: "Я и есть отечественное кино – во всяком случае, его биологическое альтер эго. Доволен ли я собой? Конечно, нет! Смогу ли я стать лучше?".

Вторая картинка. От имени государства вышли на сцену сразу две фигуры – бывший министр культуры Михаил Швыдкой и нынешний министр культуры Александр Авдеев. Один прочитал приветствие фестивалю премьер-министра РФ, а другой – президента РФ. Трудно заподозрить этих господ даже и в минимальной фронде, но их парный конферанс предъявил такую великолепную дозу документального абсурда, что даже Быков-Ефремов с их "Поэтом и гражданином" могли бы временно покурить в сторонке.

Третья. Завершила церемонию открытия премьера фильма Авдотьи Смирновой "Два дня", где в образе министра культуры РФ появился Андрей Смирнов (часом ранее на этой же сцене награжденный почетным призом "За честь и достоинство"). Папаша режиссера Смирновой в одном эпизоде сыграл ужасного коррупционера, с которым больше не может работать его кошмарный заместитель, начинающий новую жизнь под воздействием новой любви – к музейной работнице с нравственными принципами, нищей и почти сумасшедшей, так сказать. В главных ролях Федор Бондарчук и Ксения Раппопорт, эпизодические работы всех остальных актеров тоже очень хороши.
Настоящая умная комедия с добротным приветом старому советскому кино (например, фильму "Любовь и голуби") заставила зал хохотать и аплодировать. Пересказанная тут мной в одной фразе фабула разворачивается в почти уже "последние" вопросы: сохранились или окончательно повыведены у нас люди, живущие так, как учит классическая литература XIX века? Что с ними происходит? Могут ли они хоть что-то еще спасти, кроме своих принципов?

На позапрошлом "Кинотавре" библиотекарша из превосходного, высшей пробы по искусству, фильма Алексея Мизгирева "Бубен, барабан" воровала и продавала книжки русских классиков, чтобы не умереть с голоду. Это было предельно тоскливое в послевкусии зрелище совершенно безысходной ситуации. Дуня Смирнова и ее соавтор по сценарию Анна Пармас весьма неожиданно предлагают посмотреть на нее же в почти водевильные очечки – полагаю, в основном ради того, чтобы публика (вспомните монолог Охлобыстина: желаю развлекаться) сподобилась заметить фильм и проглотить мораль.
Вот это стремление завлечь зрителя, впечатлить его "обманом" ясной, четкой и привычной формы, заставить ощутить положительную эмоцию и напомнить о чем-то в сущности простом, но важном, –  и есть задача качественного мейнстрима. Мне кажется, в нынешнем году среди новых фильмов "Кинотавра", конкурсных и "рядом", преобладают именно такие работы. Насколько они удались – другой вопрос.

Четвертая картинка. Рядом с этой тенденцией нынче на первый план вылезла и другая: фильмы "кинематографических детей" представлены в изрядном количестве. Иной раз они даже "выстраиваются парами", как Фуад Ибрагимбеков и Сергей Швыдкой в своем конкурсном дебюте "Летит". Удивляться этим династиям не приходится – в нашей странно демократической стране даже политические посты, можно сказать, наследуются. Мы вправе лишь сожалеть, что далеко не все дети так талантливы, как Дуня Смирнова. Но проблема в другом: вместе с табунчиком сынков-дочек на экран вновь бодро прискакал затихший было стиль глупого столичного гламура. Это когда герои – какие-нибудь работники телевидения, главное место действия – ночной клуб, само действие – выпить-покурить-нюхнуть, а основная проблема – дала, простите, девушка или не дала. Скулы сводит.

Четвертая "А". Машины, на которых ездят герои сегодняшнего кино, почти исключительно "мерседесы". До сих пор, правда, не разбили ни одной, но бюджеты фильмов, очевидно, повышаются. (Неуклонно растет, как мы знаем, и благосостояние нашего народа.) Особенно забавно видеть сплошь "мерсы" в бандитской комедии "Бабло" Константина Буслова. Это брат Петра Буслова, прославившегося отличным "Бумером". "Бабло" ему не чета.

Картинка пятая. Конкурс короткометражек прошел на "Кинотавре" в десятый раз. За эти годы индустрия короткометражного кино в нашей стране вообще изрядно подросла и начинает развиваться правильно. Только два сектора кинопроизводства – короткометражки и полный метр в анимации – впрямую отвечают запросу публики.
Молодые люди, дело известное, составляют основную часть киноаудитории. Они, в большинстве своем, не привыкли долго и серьезно думать, поэтому короткий метр – продукт, их вполне устраивающий. (Можно сказать даже, что "большие" коммерческие фильмы – это короткометражки, набитые эффектами.) С другой стороны, все же сохраняется значение короткого метра как "пробы руки" для студентов. Пока подавляющее большинство недлинных фильмов рождается именно на этом пересечении. Молодые авторы снимают для своих сверстников, ими же и одобряются на фестивалях и во Всемирной Сети. Обратная сторона медали – к сожалению, укрепляющееся в массах убеждение: то, что снято самодеятельным способом невесть на что, автоматически – фильм.
Нынче к отбору на кинотавровский конкурс было прислано 250 короткометражек, программа сложилась из 21-й работы (ни одной неигровой, к моему личному сожалению). Среди них оказался "Кросс" Марины Врода (Украина/Франция), получивший "Золотую Пальмовую ветвь" короткометражного конкурса в Канне. Подросток в компании одноклассников бежит кросс в парке; он хочет выделиться, получает по башке, а потом бродит один среди деревьев и видит, так сказать, разные проявления жизни. Довольно скромное по исполнению зрелище.
Но такой приз, как вы понимаете, уничтожает непосредственность восприятия. Кроме того, автор перед показом в микрофон со сцены проговорила смысл картины. В итоге услышавшие поняли замысел – это попытка притчи ("Сначала мальчика заставляют бежать. Потом он бежит сам. А потом смотрит, как бежит другой"), а припоздавшие на сеанс остались в недоумении. Остается зачислить "Кросс" по ведомству современного искусства, которое не существует без аннотации.

И жюри конкурса во главе с оператором Михаилом Кричманом поддержало каннских товарищей, поощрив Марину Врода своим спецупоминанием. А призом наградило "Мир крепежа" Михаила Сегала (редкий случай, когда короткометражку сделал не студент или начинающий, а уже известный режиссер – по фильму "Франц + Полина") – отменную грустную комедию, постепенно из бытовой делающуюся абсурдистской и даже философской. Завтрашние молодожены так страшатся будущего, что пытаются от него спастись тщательной подготовкой всего и вся, вплоть до сегодняшнего выбора потенциальных, через шесть лет, любовников каждому;  оказывается, есть уже бизнес, предоставляющий такую услугу… и не сам ли Господь ведет эти дела?
Влюбленные из довольно ученического фильма "Андронный коллайдер" Марии Левиной пока не задумались ни о чем таком; трейлер этой работы пользователи портала  КиноПоиск.Ru сочли самым обещающим. Дипломы жюри оказались отданы No Problem Маши Агранович и фильму "Незначительные подробности случайного эпизода" Михаила Местецкого.

Шестая картина. Работа Местецкого также получила традиционного "Слона" жюри Гильдии киноведов и кинокритиков. Без сомнения, она порядка на два выше всех остальных, наше решение (а ваш обозреватель нынче имела честь участвовать в вынесении вердикта) было мгновенным и единодушным. Представьте себе мимолетную встречу юноши и девушки – в окошках поездов, случайно вставших друг против друга. (Между прочим, компания, сделавшая картину, называется "Друг друга"; засеките игру и смысл слов.) Шалость девушки пробуждает интерес парня, однако он опасается выйти из своего поезда, чтобы добежать до ее купе…
Опасается – десятки лет, поскольку поезда застыли на этой стоянке надолго, но этого сразу не поймешь. Но вот уже прошли сутки, вторые, третьи, вот сердечные приступы и связанные кофты, вот кто-то умер, женился, родился, получил звездочки на погоны, вот на крышах вагонов выросли хибарки… Наш молодой человек иногда еще смотрит в ее окошко; он уже поседел, оброс обязательствами, а потом опять стал свободен… Наконец, решается на рывок к своей мечте… да поезд трогается, поздно.
Абсолютно все ситуации как минимум забавны, множество чудных и свежих гэгов, фильм превосходно и красиво снят, тщательно выстроена богатейшая звуко-шумо-музыкальная партитура. Почти без слов нам рассказана вот уж действительно притча; зал смеялся и выдал автору овацию.

Картина седьмая. Всех призеров короткого метра (еще одно спецупоминание жюри  досталось фильму "Дотянуться до мамы" Ольги Томенко) называю потому, что у них есть шанс попасть в подборки Future Shorts – "Мир крепежа" уже взят гарантированно, таков приз от организаторов этого популярного во многих городах фестиваля короткометражек. Немало картин наверняка окажется в Сети, вы сможете их увидеть. Добавьте сюда из программы конкурса заслуживающие, на мой взгляд, внимания "Бабочки города Глюк" Ники Беляниной, "Море желаний" Шота Гамисония, "Седьмой" Ивана Стебунова, "Счастливая покупка" Жоры Крыжовникова.

Только учтите: скачивать надо с легальных сайтов. Жизни киноискусства был посвящен первый "круглый стол" нынешнего "Кинотавра" на тему "Мир изменился вчера. Сегодня – очередь за вами". Известный вам как телеведущий, продюсер Сэм Клебанов считает, что все хорошо: еще чуть-чуть, и создатели авторского кино будут получать от Всемирной Сети миллионы благодаря разным сервисам, ее монетизирующим. О своем таком портале MUBI рассказал сидящий в Лондоне Эфе Чакарель. Аналогичным опытом поделилась представительница ресурса NOW.ru.
Режиссер Виталий Манский был гораздо менее оптимистичен: наши люди считают, что фильмы производятся авторами в свое удовольствие и требовать за них плату – извините, жлобство (это самое мягкое слово, понятно). Прзвучала ужасная цифра: пиратская индустрия зарабатывает полтора миллиарда рублей в год. "Это наши и ваши деньги", – говорил Клебанов собравшимся. И еще говорил, что необходимо любыми способами внушить народу: если не платить за фильмы – кино просто кончится.

Делайте выводы, дорогие мои читатели.

Джерело: Юга

Ігор Стрембіцький

Джерело: Вікіпедія

Андрей Звягинцев

Джерело: Познер

У Сочі відкрився 22-й "Кінотавр"

У Сочі у неділю, 5 червня відкрився найбільший російський кінофорум - фестиваль "Кінотавр".
У цьому році організатори фестивалю обіцяють глядачам чимало сюрпризів. Половина всіх робіт з основної програми - режисерські дебюти. Крім того, у фестивалі вперше беруть участь картини, зняті за кордоном.

Перший приз "Кінотавра" - за честь і гідність, вже отримав відомий артист і режисер Андрій Смирнов.

Відкривав фестиваль фільм "Два дні" його дочки Авдотьї Смирнової.

Представники журі відзначають, що 22-й "Кінотавр" представляє найрізноманітніші за жанром і стилем картини. За головний приз фестивалю поборються "Портрет у сутінках" Ангеліни Никонової, "Вправи в прекрасному" Віктора Шамірова з Гошею Куценко в головній ролі, фільм "Бабло" Костянтина Буслова, "Бедуїн" Ігоря Волошина та інші.

Багато глядачів чекають на показ картини "Вогні притону" Олександра Гордона, а також фільму "Олена" Александа Звягінцева, який закриє фестиваль.

Робота кінофестивалю триватиме до 11 червня.

Нагадаємо, минулого 2010 року Головний приз кінознавців і кінокритиків на кінофестивалі "Кінотавр" вперше було присуджено українському фільму, ігровому дебюту російського документаліста Сергія Лозниці "Щастя моє".

ТСН

Джерело: УНІАН

Золото Вроди

Переможниця Каннського фестивалю про контрасти, життя без кіно і можливість вибору

 Ярослав Підгора-Гвяздовський

Зображення: Андрій Ломакін

«Золота пальма» Каннського кінофестивалю за короткометражний фільм, здобута цього року українкою Мариною Вродою, є досягненням непересічним, почесним і вкрай цікавим. Вже вдруге Україна тріумфує у короткому метрі: шість років тому у цій номінації «золото» отримав Ігор Стрембіцький за стрічку «Подорожні». Чому обрали саме картину «Крос», і як відбувалося нагородження, Тиждень дізнався особисто від каннського лауреата.
 
У. Т.: Коли їхали до Канн, у вас не виникало сумнівів з приводу того, чи можна насправді двічі увійти в одну річку? Адже Ігор Стрембіцький де-факто своїми «Подорожніми» відібрав у вас право першості, отримавши від України «Золоту пальмову гілку» торік.

– Сумніви виникали. Але, їдучи до Канн, я розуміла, що приз отримати можу, тому що стрічка, на мою думку, цікава. Її досить важко переказувати, варто дивитися. Насправді моя перемога відбулася і закінчилася тоді, коли картину вибрали на конкурс. Все, що було потім, – це просто частина шоу і плата за ту, першу перемогу. В момент оголошення лауреатів я взагалі не зрозуміла, отримала головний приз чи якийсь інший. А коли усвідомила, промайнула думка: «Зараз почнеться!», видихнула і вирішила закінчити все якомога швидше: отримати «золото», зустрітися з журналістами, висловитися, щоб почати працювати знову.

У. Т.: Голова секції короткого метру Мішель Гондрі не розповів вам, чому журі обрало саме «Крос»?

– Я не була фавориткою Гондрі, про що довідалася від самих членів журі вже ввечері після вручення. І це зрозуміло: Мішель не мій режисер, і я не його режисерка, він грається іншими формами і говорить про інші речі. Але він доволі приємний. А мені цікаво приятелювати з людьми, яких не розумію. Між іншим, перше, що він спитав, чи я не збираюся вбивати себе цим призом? Позаяк, каже, знає багато режисерів, яким після здобуття «Золотої пальми» на цьому і стало. Мені не те що байдуже щодо цього призу, але що може змінитися? Після цих слів Гондрі розслабився, і ми посміялися над французькою режисеркою, котра, отримуючи приз, «вмирала» на сцені, нервувала, затиналася і таке інше.

У. Т.: До речі, щодо переможної промови. Ми не мали щастя її чути, але згадуючи, як отримував приз Стрембіцький, коли великий русофіл Жоель Шапрон, колишній віце-директор UniFranceсхідноєвропейських держав, просив його говорити російською, той все ж таки обрав українську, хочеться дізнатися, як усе відбувалося цього разу?

– По-перше, всі знали, що я володію англійською. А по-друге, я говорила загальні речі. Все було просто.

У. Т.: А знімати картину було легко? Адже ви мали французьке фінансування.


– Спочатку робота вибудовувалася на дружніх стосунках. З часів інституту я ніколи ні на кого особливо не розраховувала. І всі свої короткометражки зняла завдяки особистим контактам. І так сталося, що та дівчина, з якою заприятелювала кілька років тому, була француженкою. Вона змогла правильно подати документи і сценарій до приймальної комісії. Так ми отримали фінансову підтримку від Франції. Від України ж була моя команда, ідея та інтелект.

У. Т.: Тобто французи, можна сказати, нагородили свою стрічку?


– Права на картину Україна та Франція ділять 50 на 50, хоча остання покрила всі дорожні та виробничі витрати на зйомку фільму (хоч це і було зроблено на фотоапарат), відтак на те, щоб перегнати на цифру для DCP, а потім на 35-міліметрову плівку; на оплату роботи людей, які працювали на постпродакшні, на, зрештою, мій приїзд до Канн. Ділити, хто кому і скільки дав, – нецікаво. Цікаво, що все вийшло, що члени моєї команди отримали змогу працювати у світі, щоб не гарувати тут на якихось дядьок, як на плантації, а бути більш вільними, як художники. Власне, заради цього я і робила фільм, бо вважаю, що професійність моєї команди не гірша, ніж у всесвітньо відомих. Монтували ми все в Україні, у Франції лише перезаписували звук і таке інше. І коли ми працювали у студії, нашу роботу високо оцінили як звук, так і кольорокорекцію. Останнє похвалив навіть той, хто працював над фільмом Олексія Германа-старшого «Хрустальов, машину!». Словом, ми відчули свою міць, що ми можемо, що наша робота може бути цікавою і в Європі, і не тільки. Зараз «Крос» їде на фестиваль «Кінотавр» в Сочі. Мене цікавить критика на нього.

У. Т.: Тож цілком актуальним буде запитання: що ви хотіли цим сказати? Я розумію, що автор, як казав Вім Вендерс, Олександр Сакуров чи Лотман, не мусить нічого пояснювати, однак «Крос» – це символ життя? Безупинного і безцільного руху?

– Мене завжди цікавили контрасти, протиріччя, як-то життя з одного боку і смерть з другого. Цей фільм народився на перехресті соціального і особистого як реакція на те, що довкола нас: гуляючи парком, мене одночасно охоплювала відраза до нашого способу життя і цікавило, чому так все відбувається. Тому соціальне в «Кросі» трансформувалося під впливом поетичного. В його основі лежить дуже стиснутий час. Я намагалася зрозуміти його і себе в ньому. Насправді, запитань до самої себе у фільмі більше, ніж відповідей. Це ті питання, що постають щодня, зокрема, чому ми так погано живемо, що я роблю і що я можу зробити. Ми перебуваємо у колосальній сплячці, але в ній винні здебільшого самі люди.

У. Т.:Чи можуть такі візуалізовані питання зацікавити нашого глядача?

– Нашому глядачу вже давно нічого нецікаво. Хоча питання у тому, якому глядачу? У дворі будинку, де я живу, це не буде цікаво.

У. Т.: Гаразд, тоді чи орієнтуєтеся ви на глядацьку реакцію, чи робите авторське кіно незважаючи на аудиторію?

– У конкурсі Канн я дивилася один турецький фільм доволі складний, довгий, тригодинний, але дивовижний: «Одного разу в Анатолії». Це емоційно закрита картина, яка жодним чином не спонукає дивитися її далі. Лише після другої години перегляду щось виникає. Такої сили емоції я відчувала лише від «Жертвоприношення» Тарковського. І насправді не знаю, хто його витримає тут. А може, й витримають. Від чого це залежить? Що взагалі примушує людину читати книжки, слухати музику?.. Словом, за глядача я не відповідаю, лише за свою роботу. Чесно кажучи, реакція глядача на мою стрічку більшою мірою зараз залежить вже від вас, а не від мене. Можливо, навіть, що від вашого трактування, якщо ви на «Крос» напишете рецензію, залежатиме, чи побачить його глядач. Дистриб’юторська компанія «Артхаус Трафік» хоче показувати мою короткометражку перед повнометражними картинами. Так чи так, по-перше, глядача треба поважати, тобто планку я не занижуватиму. А по-друге, глядач має право вибору, і може просто не прийти на фільм. Бо його не обов’язково дивитися. Взагалі без кіно можна класно почуватися, вирощувати капусту і бути всім абсолютно задоволеним і залишатися при цьому духовно розвиненою людиною. Життя не обмежується виключно кіно…

У. Т.: Не для вас, як я розумію. Короткий метр – коротка відповідальність… Чи розглядаєте ви можливість працювати над повним метром, як той самий Гондрі, хоча він на 12-му році своєї режисерської кар’єри спромігся зняти «Людську натуру»?

– Хотіла встигнути зробити ще одну короткометражку, а після того взятися за повний метр. Є ідея і є той самий продюсер, який в мене був на «Кросі». Хоча я можу зараз вибирати…

У. Т.: Починаєте використовувати бонуси від каннської нагороди?

– А для чого тоді ці нагороди? Хіба вони для життя потрібні? Ні, звісно, для роботи, саме в цьому їхній сенс.

Джерело: Український тиждень

Парки і міста Universal Studio's

Практично завжди зйомки кіно потребують масштабних спец ефектів, котрі неможливо знайти у навколишньому світі. Том компанія Universal створює власні містечка й парки, котрі відповідповідали б темам їх фільмів. 

Universal Studio’s — відома компанія, яка є частиною NBC. Ця компанія, для спрощення собі роботи, створила величезні парки і міста, котрі відповідали би їх фільмам. Люди відвідавші ці парки, відчували атмосферу фільму, для якого вони створювалися. Після того, як зняли фільм, ці місця перебудовують для відвідин туристів. В даній темі Ви можете побачити фотографії парків  Universal Studio’s.

Джерело: LifeGlobe.net

Автор: Soul

Хепі і анхепі

Успіх Марини Вроди наштовхує мене на думку наскільки суспільство чутливе до успішності. От отримала вона пальмову гілку і всі такі зразу оп! А що Ви думаєте про кіно? А як Вам знімалося? А все у Вас нормальнінько? От тільки до пальмової гілки нікому то цікаво не було і, загалом, усім було по-барабану наскільки їй було тяжко чи легко, що вона там про кіно думає. Всі то мали в носі, бо ціна на газ і здешевшання ковбаси куди кошерніші за якесь там кіно. А Марина Врода до успіху знімала кіно, думала про кіно і їй по-всякому було. І якби вона не здобула перемогу, то всі б клали на то, що вона паcпорт втиканула.

І всі якось швидко героїв забувають. От Ви щось чули про Ігоря Стрембіцького? А він теж отримав пальмову гілку, теж має думку про кіно і, сподіваюся дуже, його робить. Тож було б добре, аби ми не забували якоюсь своїх кіногероїв. І Марина, і Ігор ще багато чого назнімають, таланти-бо.

Режисер Марина Врода до сих пір не може повернутися з Канського кінофестивалю, бо під час переїздів загубила свій паспорт

Пригоди українців у Франції.

Режисер Марина Врода, яка нещодавно здобула на Канському кінофестивалі найголовніший приз - Золоту пальмову гілку, ще не повернулася до України після урочистостей. Режисер загубила під час переїздів свій паспорт, тому перемогу її стрічки "Крос" на Батьківщині святкували інші члени делегації. Вони сподіваються – Марина Врода зможе виїхати із Франції хоча б у червні, щоб встигнути до фестивалю "Кінотавр", де також покажуть її короткометражку. Адже, за словами кінокритиків, перемога фільму – це, насамперед, перемога режисера, і вітчизняні кінематографісти мають на неї рівнятись.

Андрій Алфьоров, кінокритик:

- Это единичный выстрел, а не автоматная очередь. Чтобы говорить о национальном кино, нужны автоматные очереди. Как румынская новая волна. Говорить о том, что это искра, и из неё возгорится пламя - бред полный. Может будет, может нет. Тут надо надеяться.

Джерело: Перший національний