Як син емігранта з Тернопільщини Голлівуд підкорив

Автор: Володимир Мороз

Джерело: 20 хвилин

Будь-яка публiкацiя, передрук чи наступне поширення матеріалів сайту у друкованих засобах масової інформації можливе винятково у разі письмового дозволу правовласника

Сином Івана Палагнюка із села Іване-Золоте теперішнього Заліщицького району та львів’янки Ганни Грам’як був голлівудський актор Джек Паланс. Його батько – емігрант-шахтар загинув у Пенсильванії від раку легень. Син також міг повторити цю долю, але вирвався у світ. “Я – українець, а не росіянин, тож даруйте, я просто трохи не у своїй тарілці. Буде краще, якщо я і мої друзі звідси підемо”, – ці слова промовив відомий голлівудський автор Джек Паланс під час “Російських ночей” у квітні 2004 року у Лос-Анджелесі, коли йому хотіли вручити звання “народний артист Росії”.

Таким чином Джек Паланс виявив свій протест проти українофобського російського фільму “72 метри”. Тоді багато людей у різних країнах із подивом дізналися, що Джек Паланс – це насправді Володимир Палагнюк – син українських емігрантів із Західної України. Батько майбутнього актора Іван Палагнюк народився у селі Іване-Золоте на Тернопільщині, а мати – львів’янка і, за деякою інформацією, – полька. Утім, Річард Сіверо у некролозі для Тhe New York Times після смерті Паланса написав, що батька теж звали Володимиром і сина назвали на його честь. Шахта, бокс, футбол Володимир Палагнюк прийшов на світ 18 лютого 1919 року у Латімер-Майнз, що у штаті Пенсильванія. Там осіли його батьки, там тато працював шахтарем, через шкідливу роботу захворів на рак легень і передчасно помер. У сім’ї виховували шестеро дітей. Володимир був третім. І він також міг повторити долю батька, адже юнаком пішов на роботу у вугільні копальні. Але чоловік не затримався там – зайнявся професійним боксом і навіть встановив рекорд: здобув 15 перемог поспіль, 12 з яких шляхом нокауту до завершення четвертого раунду. Виступав під псевдо Джек Браццо. Але тріумфальну серію українця зупинив боксер Джо Бексі. “Тоді я подумав, це ж треба бути горіхом, щоб дозволяти себе бити у голову за 200 доларів”, – казав Володимир Палагнюк. Згадкою на все життя про ті часи у героя нашої статті залишився хрипкий голос – наслідок одного з ударів у горло під час бою.

Також чоловік був хорошим футбольним гравцем і у складі університетської команди виграв внутрішній університетський чемпіонат Північної Кароліни. Але й з футболу він пішов. Почалася Друга світова війна, і Палагнюк мобілізувався у ВПС США. Літав на важкому бомбардувальнику В-24 Liberator. Під час одного з навчальних польотів над південною Арізоною літак загорівся, та пілот встиг катапультуватися. Частина обличчя обгоріла, довелося робити декілька пластичних операцій. Утім, як виявилося, саме хрипкий голос і обличчя у шрамах стали у нагоді майбутньої акторської кар’єри. Як говорили, його специфічно глибоко посаджені очі і виразні вилиці також були наслідком операцій. Але останні припущення спростовували слова самого актора. Мовляв, студійні працівники, які відповідали за зв’язки з пресою, багато вигадали, а журналісти повірили.

Довгий шлях у кіно Після участі у боях і демобілізації у 1944-му Палагнюк, користуючись пільгами для колишніх вояків, вступив на факультет акторського мистецтва Стенфордського університету. Підробляв у ресторанах кухарем, офіціантом, продавцем содової, охоронцем, фотомоделлю.

Здобувши ступінь бакалавра, Володимир деякий час працював репортером The San Francisco Chronicle і на радіо. Одначе його долею стало акторство. Уперше чоловік зіграв у 1947-му у п’єсі “Трамвай “Бажання” на Бродвеї. Спершу Палагнюк виступав під псевдо Паланські, але зрештою змінив його на Паланс. Дебютом Паланса у кіно стала стрічка “Паніка на вулицях” 1950 року. Далі були “Прикрі узгір’я” (Halls of Montezuma) і “Раптовий страх”. За третю роль у кіно Паланса номінували на „Оскар”. Він став одним із найвідоміших виконавців характерних ролей другого плану.

“Упродовж своєї кар’єри містер Паланс своєю присутністю у 6,4 фута був добре упізнаваним завдяки суворому профілю, глибоким чорним очам і, коли того було треба – а це було часто – смаковито зловісному сміху. Це повторювалося знову і знову, як тільки він грав ролі шахраїв, убивць, маньяків, варварів на зразок гунна Атілли, неотесаних коханців…”, – цитуємо знову Річарда Сівіро. Однак Паланс критично ставився до цих ролей. “Макулатура”, – відказував він, коли журналісти, бувало, запитували про його доробок.

Насправді Джек Паланс був дуже доброю, м’якою і чуйною людиною. Його мрією було зіграти роль Тараса Бульби, але пощастило Юлу Бріннеру. 

Зрештою, Паланс став лауреатом премій “Золотий глобус” та “Еммі”. А от “Оскар” до нього прийшов у 1992-му. Причому не за роль лиходія, а за комедійну роль Керлі Вошборна у стрічці “Міські піжони”. Тут українець зіграв ковбоя. Коли дійшло до вручення, 72-річний актор продемонстрував захопленому залу свою відмінну фізичну форму, відтиснувшись від землі на одній руці. Після того Джек Паланс зіграв ще у 10 стрічках. Востаннє – у 2004-му. Помер актор 10 листопада 2006 року у своєму домі в Монтесіто у Каліфорнії.

Знайдено найстаріший кольоровий фільм. ФОТО

Джерело: Історична правда

14.09.2012

У британському Національному музеї медіа знайшли кольоровий фільм, знятий ще в 1902 році. Вчені впевнені, що найперша кольорова кіноплівка перепише історію кінематографа.

Про це пише Daily Mail.
Британський фотограф-експериментатор Едвард Тернер, через століття, нарешті, займе гідне місце в кінематографі. Його кольоровий фільм, знятий ще в 1902-му році, загубився на полицях британського Національного музею медіа. Це - перші кольорові кадри в історії.
Троє дітей тримають в руках соняшники. Золота рибка плаває в акваріумі. Папуга ходить по жердині. Люди жваво рухаються вулицями Лондона і Брайтона. Ці прості кадри – найперший в історії кольоровий фільм.
Він припадав пилом  на музейних полицях довгі роки. Коли ж куратор відділу кінематографії Національного музею медіа у Бредфорді зрозумів, що саме він знайшов в архівах, йому відняло мову.

Гайд Парк Корнер, 1902 рік, Лондон

Діти режисера: Альфред, Агнес і Вілфред Тернери

На момент створення цієї плівки пройшло тільки сім років після показу першого фільму в Лондоні. Але він не чорно-білий, як того можна очікувати - плівку навіть не розфарбовували в кольори. Її вже знімали в натуральних кольорах. Вона зберігалась в колекції музею, але знайшли її нещодавно. І тепер цей фільм можна побачити вперше.
Невибагливі кадри зробив британський фотограф та винахідник Едвард Тернер. Він був одним із перших фотографів, які почали працювати з рухомою кольоровою плівкою. У 1899 році він навіть запатентував свої відкриття в роботі з трьома основними кольорами – червоним, синім та зеленим, розповідає далі Майкл Гарві.
Та після успішних спроб зафільмувати "кольорову" реальність, Тернер несподівано помер, а його винахід загубився серед десятків інших.
У 1909 році на екранах з’явився комерційно вдалий кольоровий фільм – "Сінемаколор". До сьогодні його вважали першим в історії кіно. Та тепер, порівнюючи два фільми, спеціалісти впевнені: фільм Тернера, хоч і знятий на сім років раніше, проте набагато якісніший. Фахівець з архівування плівки Девід Чевеленд був одним із тих, хто відновлював фільм Тернера.
Це нестандартний фільм. Його не можна показати на сучасному проекторі. Його скопіювали. Кожен кадр відрізняється від попереднього, тому що на ньому є колір. Плівку знімали через кольоровий фільтр: червоний, синій та зелений. Можна чітко сказати, який кадр був зроблений через який фільтр. Окрім того, сам автор також зробив кольорові позначки на плівці.
Тепер зусиллями бредфордських музейників та лондонських діджитал-спеціалістів фільм можна побачити у музеї медіа. Покажуть його і по національному телебаченню, а потім, можливо, повезуть на кінофестиваль. Через 110 років творіння Едварда Тернера нарешті дочекалося визнання.