Андрей Тарковский

Джерело: YouTube

Володар Золотої пальмової гілки в Каннах Марина Врода: «Навіщо біжимо?!»

Катерина Константинова «Дзеркало тижня. Україна»

 
Молодий український режисер Марина Врода отримала «Золоту пальмову гілку» в Каннах за кращий короткометражний фільм «Крос».

Отримуючи приз з рук голови журі конкурсу короткометражнихфільмів Мішеля Гондрі та актриси Людвівін Сеньє, Марина Врода сказала: «Дуже дякую фестивалю, спасибі журі і велике спасибімоїм колегам, дев'яти іншим режисерам, разом з якими я брала участь у конкурсі. І, нарешті, спасибі тим, хто зняв фільми,представлені на фестивалі».

Марині — 29. Народилася в Києві. У 2007-му закінчила університет імені І.Карпенка-Карого (факультет кінематографії). Її дипломна короткометражка «Клятва» з успіхом демонструвалася на 37-й «Молодості». А для компанії Star Media режисер зняла «повний метр» — «Усміхнись, коли плачуть зірки».

Напередодні Канн в ексклюзивному інтерв’ю DT.UA Марина розповіла, як бігла «Крос», як співпрацювала із Сергієм Лозницею, а також поділилася роздумами про майбутнє українського кінематографа.

— Марино, признайтеся, яким чином ваш «Крос» потрапив у конкурс Канн?

 — Коли французький продюсер почула про ідею фільму, то сказала: «Я хочу подати це на Каннський кінофестиваль!». У нас у роботі чіткий розподіл обов’язків: автор сценарію і режисер — я, Флоранс — продюсер.

Вона не іменитий продюсер. Познайомилися випадково. Були подругами, ходили в кіно. Вона працювала у Французькому культурному центрі. Буває і таке — француженка вжилася в український простір... Спочатку я сказала, що зніму цей фільм за п’ятсот доларів! У результаті вклалися в три з половиною тисячі євро...

— «Про що кіно?» — зазвичай запитують глядачі і критики, коли ще не бачили тієї чи іншої стрічки...

 — Фільм про нашу з вами країну. Ідея народилася з моїх власних переживань. Зі шкільного дитинства. Ця картина ставить більше запитань, ніж на них відповідає. Назва — «Крос». Там у буквальному значенні школярі біжать крос — у лісі. Та й сама стрічка багато в чому метафорична. Синопсис картини: спочатку хлопчика змушують бігти, потім він біжить сам, а далі дивиться, як біжить інший...

Намагаюся цим фільмом поставити запитання: навіщо біжимо й куди біжимо? Мені здається, в цій стрічці напряму відчувається наш з вами простір — Україна.
Професійних акторів у фільмі немає. Знімалися підлітки. А вчительку фізкультури грала справжня шкільна вчителька. Моя подруга по двору була асистентом у підборі акторів, і вона ж куховарила для дітей.

Зйомки тривали п’ять днів. Ми виїжджали в Пущу-Водицю, Бортничі, парк Слави.
Мені самій цікаво: як сприймуть цю картину в Україні? Вже зараз думки моїх друзів розділилися.

Одні сказали: ти ж завжди знімала кіно-переживання, а тут — метафора. Хтось і похвалив, сказавши, що в «Кросі» просунулася відразу на два кроки вперед.

— Чи багато було у вас конкурентів у відборі на каннський конкурс «короткого метра»?

 — Так, було близько тисячі претендентів. Але відібрали лише дев’ять картин.

— З продюсером у вас виникали якісь суперечки щодо остаточної версії картини?

 — Були суперечки стосовно монтажу. Але я наполягла на своєму. І виявилася правою. Просто вирішила використати візуально ризикований для себе варіант. У самому ж фільмі багато рухів, заданості. І діти там — частина системи, вони немов знеособлені... Є герой, який відокремлюється від натовпу. Всі його називають лузером, але саме він і стає головним. Я ставила в центр композиції людину.

— Університет імені І.Карпенка-Карого, в якому ви навчалися, все-таки більше дав вам як режисеру? Чи більше чогось відняв?

 — У «Карпенка-Карого» є необхідний творчий простір. І мені жодна кіношкола Європи не дала б цього досвіду. Передусім я кажу про людський контакт і душевне співпереживання.
Спочатку я вступила на юрфак, на якому довчилася до рівня бакалавра. Але мені подобалося кіно. Адже був і в юридичній практиці чудовий досвід для кіно — суди, розбірки всілякі. Але паралельно готувалася в «Карпенка-Карого». У бібліотеці мистецтв провела, мабуть, півтора року!

Пам’ятаю, що саме тут я прочитала інтерв’ю Отара Іоселіані... І буквально закохалася в нього! Розповідала потім усім, що він мій улюблений режисер.

Уже в інституті потрапила на курс Михайла Іллєнка. Почала писати сценарії. У нас була творча сім’я — хороший дружний курс. Ми від душі грали, як уміли.

Але проблеми почалися пізніше, коли момент ейфорії минув... Адже кіноіндустрії в Україні немає...

— У нас, як і раніше, всі сперечаються про майбутнє українського кіно... А от ви його бачите?

 — Мають бути відкритими всі конкурси і тендери. Дала держава «п’ять копійок» на виробництво, так усі повинні про це знати! Адже насправді ситуація набагато глибша. Наша держава не бачить у кіно бізнесу і не зацікавлена у виробництві. І я не розумію причин: чому так?

Якби весь час думала, чи дадуть мені в інституті гроші на зйомки, то я не зробила б жодної роботи.

Дипломний фільм «Клятва» знімала самотужки. Не було ні камери — нічого. Потім, нарешті, дали плівку. Вони ж зобов’язані «щось» давати, щоб виправдати своє існування. В Україні не можна все виправдовувати тільки бідністю: це аморально. Адже в тому самому кіноінституті на кожного бюджетника закладено непогані гроші...

Проте потрібно бути не тільки творчою людиною, а й прагматичною. Потрібно вміти
себе захистити, починаючи з інституту, не покладаючись на державу.

— А що думаєте про стан справ на Національній кіностудії Довженка? Вам пропонували там попрацювати?

 — Те, що там відбувається... Я там була нещодавно на одній зустрічі. Приїхали люди з Росії. Запросили студентів і режисерів наших безробітних... Почали нас «радувати» — мовляв, відкриваємо кіношколу. Їм вигідно тут у нас робити бізнес. А наші студенти мали вигляд вихованців ясельної групи, до яких приходить дядечко і вчить, як жити. Мені тоді хотілося сказати: «Нічого, нічого, ми й самі розберемося, це ж усе наше!».

Чому на студійній території не відкриваються представництва й інших європейських шкіл? Потрібно створювати простір, у якому й будуть представлені абсолютно різні культури. А свою культуру можна добре зрозуміти та оцінити тільки через іншу. А на сьогодні «Довженко» — занедбаний сарай.

Як на мене, це штучно створена ситуація — коли нема кому навести порядок. Так само, як і в Карпенка-Карого, — відсутність талановитих менеджерів.

— Кого зі своїх молодих колег ви сьогодні назвали б надією нашого кіно?

 — Дружу з Романом Бондарчуком, Володимиром Тихим, зі своїми одногрупниками. Перспективний Мирослав Слабошпицький. І нехай фільмів від молодих режисерів буде побільше! А наразі всі спроби м’якотілі. Прориву немає. Тому що варимося самі по собі: сіли, поговорили, розійшлися.

— А як вам працювалося із Сергієм Лозницею над фільмом «Щастя моє»?

 — У Сергія я працювала асистентом режисера з масовок. Просилася до нього ким завгодно... Це була приголомшлива кіноекспедиція: я одна з водієм — глухими місцями! Відкрила для себе іншу Україну, інших людей. У результаті всі мої зусилля і режисер, і оператор Олег Муту схвалили. Вони мене навіть підвищили в статусі, написавши в титрах — «кастинг-асистент».

Ця стрічка — як мальовниче полотно, яке можна розглядати скільки завгодно.

Джерело: Дзеркало Тижня 

P.S. Дякую Боживу за наводку :)

Скандальні слова Ларса фон Трієра

Мій коментар: Ух! Коли знайшов це відео, думав, що там будуть миготіти зіги, Трієр буде пінитися і цілувати портрет самі знаєте кого. Але! Він просто сказав, що розуміє Гітлера як людину, а ключові слова: "Я - нацист" були сказані ледь не як жарт. Ех, роздули скандал. З нічого.

Українська режисерка Марина Врода отримала золото в Каннах!

У конкурсній програмі чи найпрестижнішого світового - Каннського кінофесту короткого метру перемогла стрічка «Крос» української режисерки Марини Вроди, створена в копродукції з французькими кінематографістами.

Фільм Марини Вроди був серед дев’яти картин програми, яка від цього року має назву «Короткий метр у Канні». Це стрічки з Південної Кореї, Бельгії, Арґентини-Колумбії, Австралії, Норвегії, Нової Зеландії, Канади та Японії.

Головою журі цього конкурсного змагання є знаний французький кінорежисер Мішель Ґондрі, що й вручив «Золоту пальму».

"Крос" є другою українською короткометражною картиною, яка змагається в Каннському короткометражному конкурсі. 2005 року це був фільм Ігора Стрембіцького "Подорожні", що він і виборов "Золоту пальму".

Марина Врода народилася в Києві 1982 року. 2007-го закінчила КНУТКіТ ім. Івана Карпенка-Карого й отримала диплом з фаху "Режисура художнього фільму". Зафільмувала короткометражні стрічки «Прости» (2003), «Клятва» (2007), «Дощ» (2007), «Сімейний портрет» (2009).

"Майдан-інформ" щиро вітає Марину, знімальну групу й усю країну з перемогою!

Нагадаємо, 2008 року стрічка Марини Вроди брала участь у студентському конкурсі "Молодості". Тоді "Майдан" організував чат-конференцію з режисеркою. Про що тоді мріяла киянка, можна почитати тут:
http://www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_pressk&key=1222897942&first=1304848106&last=1193251451

Джерело: Майдан

Андрей Звягинцев: История шелкопряда

История его творческого пути почти волшебная. «Возвращению» никому неизвестного режиссера, живущего в нищете в Москве, европейское киносообщество в Венеции аплодировало 15 минут. Фильм куплен в 76 стран мира, включая Иран и Китай, которые кроме своего кино почти ничего не показывают. «Российское кино живо!» – написали после этого десятки кинокритиков. Фильмы Андрея ЗВЯГИНЦЕВА никого не оставляют равнодушным. Рецензии на них похожи на отгадывание загадок: «Так что же он хотел этим сказать?» 


СПРАВКА

Режиссер кинофильмов "Возвращение" и "Изгнание" Андрей Звягинцев 

Андрей ЗВЯГИНЦЕВ, кинорежиссер. Родился в Новосибирске. В 1990 году закончил актерский факультет ГИТИСа. В 2000 дебютировал на телевидении в качестве режиссера игрового кино в рамках сериала «Черная комната». Режиссер фильмов: «Возвращение» (2003) – два «Золотых льва» Венецианского кинофестиваля, две кинопремии «Ника», два «Золотых орла»; «Изгнание» (2007) – «Золотая пальмовая ветвь» за лучшую мужскую роль 60-го Каннского кинофестиваля (актёр Константин Лавроненко). Фильм «Елена» был отмечен на Каннском фестивале в 2011 г.


Тебе 39 – а ты никто 

- Вы рассказывали, что десять лет назад у вас иногда не было денег даже на метро. А сейчас вы известный режиссер. Вы ставили себе цель добиться успеха, или так получилось? Греет такой переворот в жизни?
- В 2003 году, когда вышло «Возвращение», мне было 39 лет. До этого, начиная, наверное, с 1990-го года, в моей жизни была полная неопределенность, неясность рода занятий. Я актер по образованию, но в театр не пошел, – в ту пору он меня разочаровывал, потому что стал заискивать перед зрителем, театр стал выпускать «продукт», вместо того, чтобы заниматься искусством.
Я был ноль без всякой перспективы, хоть иди вагоны разгружай. Я пробовал что-то писать, меня это очень вдохновляло, написал несколько рассказов, но дальше это никуда не двинулось. А потом меня всерьез увлекло кино.
Сначала я перебивался случайными заработками на телевидении, иногда удавалось снять рекламу. Но шансов делать большое кино у меня не было ни малейших. Конечно, я мечтал об этом, и у меня даже был замысел, который стал понемногу превращаться в сценарий. Я решил, что если я не сниму этот свой фильм в ближайший год, пусть на видео, пусть с любителями актерами, пусть на свои деньги, то всё, больше я никогда этого не сделаю. Ощущение, с которым я жил в те дни, это даже не депрессия, а как бы это сказать – зеро, ноль, ничто.
В том же 2000 году на одном канале взялись делать детективный сериал под общим названием «Черная комната», и мне предложили снять несколько коротких новелл. Тут я уже прикоснулся к кино, я начал ощущать эту профессию. Спустя полгода работы над этим сериалом продюсер Дмитрий Лесневский вдруг говорит: «А почему бы нам с тобой не снять полнометражный фильм?» У меня от одних только слов крылья выросли за спиной, я земли не чувствовал под ногами, когда он это произнес. Мы несколько месяцев искали сценарий и в результате нашли тот, который стал фильмом «Возвращение». Я, конечно, понятия не имел, что будет с этим фильмом дальше. Я знал тогда только одно – то, что я делаю, я хочу сделать максимально хорошо.
- Но ведь могло быть такое, что фильм никто бы не заметил, он не попал бы в Венецию?
- Да, он мог бы кануть в Лету… В процессе наших отношений с продюсером возникла такая ситуация, когда он, как бы это сказать – устал от этого проекта, возможно, потому что тот долго длился: год мы готовились к съемкам, потом очень долго монтировали и озвучивали. Несколько месяцев мы чистили звук, все приводили в порядок – а это длительный, кропотливый процесс. Телевизионный продюсер не привык к такому, потому что телевизионный продукт снял – смонтировал – в эфир. А тут так все затянулось. Короче говоря, он остыл, да так остыл, что в какой-то момент по коридорам Ren TV поползли слухи, что Лесневский даже кинокопию печатать не будет – переведет картину на видеопленку, и по телевизору когда-нибудь покажет. Так что фильм мог бы попросту лечь на полку.
В период между тем, как я снял фильм и тем, как он получил «Золотых львов» в Венеции, у меня было ощущение, что я ничего не знаю про эту вещь: заслуживает она внимания, нужна ли кому-нибудь?.. А тут вдруг случилась обратная связь, да еще с избытком. 15 минут венецианских аплодисментов говорят тебе: «Давай, двигайся дальше, все, что ты сделал – правильно, это нужно зрителю!». Такая обратная связь дает тебе силы идти дальше.

Что же было в ящике?


- Есть какая-то внутренняя проблема, которую вы пытаетесь решить, снимая кино?
- Нет. Ты прочел материал, он тебя сильно взволновал и ты понимаешь, что посредством этой истории можешь сказать какие-то важные вещи, ты понимаешь, что просто обязан это воплотить. Так было и с «Изгнанием», и с «Возвращением».
- У вас там весь фильм разбит на дни, отец погибает в пятницу, в субботу его тело уплывает от мальчиков в лодке – но на субботе фильм заканчивается, за ней не следует воскресенья?
- Воскресенье – это первый день недели, а вовсе не последний, как многие к этому привыкли. И если смотреть фильм внимательно, там в самом начале есть такой титр: «воскресенье». Если же говорить о финале, отец воскресает в них, в этих ребятах, которые признают его, наконец, своим отцом, они находят эту связь, эту вертикаль. В них он возрождается – я это так понимаю. А новое, следующее воскресенье – это черно-белые фотографии в конце фильма. На это можно смотреть и так.
- А в начале фильма пустая лодка под водой — это не ассоциация с пустым гробом?
- Я предпочитаю не говорить об этом, потому что, понимаете, в фильме есть все, что автор туда заложил, но и всегда есть большее, есть прибыток, потому что есть взгляд другого, восприятие зрителя, который, так сказать, наполняет этот сосуд своим содержанием. Поэтому без зрителя нет фильма. Для кого-то это просто лодка, или что-то неразборчивое на дне реки. А у вас, видите, какая сильная ассоциация.
Кто-то мне говорил, что надо ящик, который отец на острове выкопал, и который утонул вместе с ним в рундуке лодки, разрушить, чтобы зрители увидели, что там за бриллианты. Видите, какие мы разные, мы – зрители. Кому пустая гробница, а кому «свиной хрящик»
- Да, ужасно интересно, а что же было в этом ящике?
- Всем почему-то это интересно, а меня это совершенно не интересует.
- Вы не любите житейских историй?
- Знаете, мне кто-то однажды задал такой вопрос после «Возвращения»: «Вы хотите сказать, что в русской деревне мужик вернулся откуда-то (ну, понятно, говорят, откуда – в тюрьме был, где же еще…), пришел и поставил на стол вино, а не водку? Где вы такое видели?» Если вы сейчас говорите о таких житейских, бытовых решениях, то да, – я ими пренебрегаю, потому что точно знаю, тут должно быть вино, и точка.
- То есть бытовые, психологические несовпадения вас не сильно волнуют?
- В описанных случаях я от них бегу, иначе отец этот будет просто обыкновенным «бытовым» отцом. Он немедленно станет частным лицом, дядькой, которого зовут Николай Семеныч, у него появится место жительства, прописка и совершенно внятная история его отсутствия. Это будет история совсем о другом.
- Но если люди не поймут вашу метафору?
- Мне все равно, что подумают люди, я знаю, что фильм должен быть именно таким. Кто впечатлен фильмом – тот со мной заодно. А кому нужно водку, иначе он не поверит в происходящее,   – тому до свидания.
Сейчас американцы хотят сделать ремейк «Возвращения». Я думаю, у них все будет без «несовпадений» – там папа поедет с сыновьями на барбекю, и он, конечно же, уцелеет, зацепится в последний момент воротником… Но это будет уже другое кино.
- Сколько процентов личного опыта в ваших   фильмах?
- Я бы хотел сказать, что все, что есть в фильме – это я… Но если брать какие-то биографические сходства – у меня никогда не было брата, я был один в семье, и рос без отца – мне было лет 5, когда он ушел. Понимаете, трудно говорить о каких-то процентах, потому что ты же полностью растворяешься в этом, ты же эту ткань ткешь из себя – откуда же еще? Как шелкопряд.
- А бывает у вас страх, что вы больше ничего не сможете сделать в кино?
- Мне кажется, подобный страх есть у каждого человека, просыпаешься утром и думаешь: «А вдруг жизнь моя не задастся с этого дня?» У вас так разве не бывает? Кошмарный сон любого актера о том, как он во время спектакля начисто забывает весь свой текст. Кошмарный сон режиссера – в стране перевелись продюсеры, заинтересованные в авторском кино.

Лучшее из деревьев


- Как вы реагируете, когда про вас говорят – Звягинцев – подражатель Тарковского, одинокие деревья любит снимать…
- Мне плевать, что кто-то тиражирует глупости. Я не помню, когда именно придумался финал и начало «Изгнания», но я знаю, что это были дорога и дерево. Это пришло во сне. Это дерево именно приснилось. Мы облазили весь север Франции, мы месяц искали дерево у дороги. А в результате нашли его в Молдавии, где и снималось «Изгнание» – это дерево было даже лучше, чем я предполагал.
С этим пучком волос у Веры в «Изгнании» меня просто замучили – «как у Тереховой в «Зеркале»!» Но мы взяли это вовсе не из «Зеркала». Знаете картину Эндрю Уайта «Мир Кристины»? Оттуда и цвет платья нашей Веры, и этот пучок волос. Да, разумеется, ты всегда что-то черпаешь отовсюду для вдохновения. Ты видел все фильмы Тарковского, все фильмы Антониони, Брессона или Ромера, они давно вошли в тебя и уже стали тобой, это не заимствование, это жизнь в одной плоскости, это черпание сил и смыслов из одного истока, от одного корня.
- Вы упомянули свой новый фильм «Елена», который сейчас в стадии монтажа. Сильно ли этот фильм отличается от первых двух?
- Режиссер всю свою жизнь снимает один и тот же фильм. Те, кто сетуют, что у меня нет «бытовых» историй, мол, сплошь бытие, должны будут порадоваться – в этот раз есть все основания, чтобы сказать – это «бытовая» история: современная Москва, наши интерьеры – какое-нибудь Бирюлево и какая-нибудь Остоженка, богатый дом и обыкновенная квартира в спальном районе. Сценарий этого фильма в январе нынешнего года получил совместную премию института Sundance и японского телеканала NHK за лучший сценарий.
- Что за ощущение, когда твой замысел воплощается?
- Потрясающее, удивительное чувство …то, чего не было, вдруг есть. И именно в кино это особенно ярко. Было только 60 страниц текста – и вдруг появилась героиня, и вдруг она действует, она произносит эти слова… Есть мнение, что литература – более высокое искусство, чем кино. Да, в своих лучших образцах она достигла невероятных высот. Но тут есть еще такой момент – ты читаешь хорошую книгу и внутренним зрением всегда видишь идеальный образ. Это всегда твой собственный образ, максимально возможный в условиях твоей культуры. В кино же этот мир уже создан другими, и ты видишь то, что тебе предлагают. И все же, в кино, я убежден, есть вещи, которые невозможно «пером описать». Если есть в кино моменты, которые подчиняются только языку кино, и не поддаются литературе, значит это и есть кино. И когда что-то удается, когда эта материя воплощается на твоих глазах, это счастье.

Математика и кино


- Как вам кажется, какое должно быть послевкусие после фильма — он должен оставить человека с какими-то вопросами и терзаниями, или должен быть катарсис?
- Похоже, у нас с вами разные представления о понятии катарсис. Катарсис – это не ответ. И не всегда – избавление от терзаний. Ответы нужно искать зрителю самому. Катарсис – это не «свет в конце тоннеля», катарсис – это выдох… А свет должен зажечься в тебе самом, в зрителе, он не должен быть представлен наглядно на экране. Ленивому уму непременно нужен happy end. Но ты должен эту работу проделать сам, пробиться сквозь эту безнадежность самостоятельно. Послевкусие должно быть таким, чтобы хотелось жить.
- Но я знаю людей, у которых совсем другое ощущение было после «Изгнания».
- Часто у разных людей об одном и том же предмете совершенно различные представления. И с этим ничего не поделать. Для меня есть смысл в этих событиях. Но это не: «ой, как она могла оставить двоих детей и умереть?» Как можно слушать эти глупости? А какие вопросы эти люди будут задавать Медее? Или Эдипу? В пьесе «Гамлет» семь трупов, там погибли все. Но зритель, наверное, что-то другое выносит из этого произведения для себя, какое-то важное знание о мире. Так что же ценно – то, что убиты семеро персонажей, или что ты с прибытком, с каким-то приобретением выходишь из зала? Не стоит относиться к кино как к реальности, как к хронике из газет, это же образ мира, данный нам для того, чтобы мы осознавали самих себя, заставляющий задуматься над собственным уделом.
- Но вы говорили, что искусство должно давать силы жить…
- Искусство призвано ранить человека, чтобы дать ему инъекцию… Ранить с тем, чтобы появились силы жить.
- А если человек и так уже весь израненный?
- Если израненный, должен сидеть дома и раны свои залечивать сериалами. Только что-то мне подсказывает, что голос жизни в нем таким образом не воскресить.
- Он и так прибитый и убитый, а тут еще искусство…
- Ну так пусть тогда забудет про искусство. Зритель, о котором вы говорите, должен сидеть у телевизора и смотреть «Нашу Рашу». Понимаете, ранение заставляет человека извлечь эту «пулю» из себя и, залечивая это ранение, всерьез подумать о том, что с ним происходит, чем и как он живет. Возможно, образ с ранением не очень точный, не исчерпывающий образ, но о подобных вещах трудно говорить с человеком, который ждет от предмета искусства практических результатов или, скажем, результатов измеримых. Искусство не реабилитационный центр и не массажный салон, где с тебя снимут напряжение после трудного дня. Мы совсем забыли, каким целям служит искусство. Оно призвано пробуждать человека к жизни, а такое пробуждение не всегда оборачивается сладостным и приятным времяпрепровождением. Пусть зритель думает, пусть он сам совершает эту работу.
Если говорить о практических результатах, знаете, как с этим обстоят дела у   американцев? Они действуют так – создают «фокус-группы», фильм показывают сотне человек, и эта сотня говорит: «понятно, непонятно…» – и они всё стригут и стригут фильм до того убогого состояния, чтобы всё было всем понятно. Вы думаете, какая главная забота этих лицемеров? Я вам отвечу – только и исключительно собственный кошелек. Зритель их мало волнует.
- А если они хотят какую-то мораль преподнести, и хотят, чтобы зрителю она была доступна?
- Мораль – это жевательная резинка. Мораль не заставляет человека задуматься. Все мы знаем, что нужно быть добрыми, терпимыми, любить других… Даром доставшееся знание залетело в ухо и вылетело, и никакого изменения не произошло. Человек должен сдвинуться с той точки, с которой он вошел в зал, а не просто выйти в приподнятом настроении.
- Когда вам говорят – вот, у вас в кино всякие красивости, а правда жизни совсем в другом, что вы отвечаете?
- Правда жизни и правда искусства – разные вещи. Есть такие стихи Заболоцкого про некрасивую девочку: «что есть красота, и почему ее обожествляют люди, сосуд она, в котором пустота, или огонь, мерцающий в сосуде?»   Так вот «сосуд, в котором пустота» – это жизнь, люди, а «огонь, мерцающий в сосуде» – это искусство, человек.

Беседовала Марина НЕФЕДОВА 

Джерло: Православие и мир

У Каннах показали «жасминову революцію»

Після Єгипту, запрошеної країни на фестивалі, Канни віддають данину Тунісу: на фестивалі сьогодні відбувся спеціальний показ документального фільму «Без страху» (Plus jamais peur) туніського режисера Мурада бен Шейха (Mourad Ben Cheikh), що присвячений боротьбі країни за свободу, повідомляється на сайті кінофестивалю.

Фільм розповідає про революцію очима трьох людей. Ліна бен Мгенні пише у своєму блозі про революційні події, побачених своїми очима. Адвокат Радія Насрауі веде нелегку і небезпечну роботу з захисту прав людини. Журналіст Карем Шериф захищає свій квартал. Три людини одних переконань і об'єднані загальним страхом: але тепер вони більше не просто свідки, а справжні учасники  революції. Очима своїх героїв Мурад бен Шейх показує протест цілої країни.

Нещодавно закінчившись, Жасминова революція вже  на великому екрані в Каннах. Фільм був знятий в авральному режимі на місці подій, починаючи з самоспалення Мохаммеда Буазізі 14 січня і закінчуючи поваленням президента Бен Алі.

Mурад бен Шейх не міг залишитися осторонь подій: «Довгий час я стримував незадовлення, ніяк не висловлював своїх почуттів. Але в день 14 січня я пережив масу емоцій, я плакав. Plus jamais peur - „більше ніколи не боятися“ - цей вислів, чудово відображає наше минуле. Стіна страху впала».

Джерело: ZN, Ua

Алехандро Аменабар / Alejandro Amenabar. Агора. Аgora

В фільмі «Агора»  є все, шо положено:  інтриги, герої і негідники, любов-морква і неприступная женщина, і смерть, і гарні краєвиди, і історичні події. Неприступная женщина була видатна жінка-науковець Гепатія, любов-моркву мутили її колишній раб  та її учень,  негідниками  у фільмі виступали християни. Режисер або хотів видатися інтелектуалом, або був неоязичником, але християни получилися у нього якимись недолугими. 

Увесь фільм учена думала про Землю і будову космосу, язичники і християни мочили один-одного (режисер трупешники змалював дуже мальовничо), а влюбльонні мужчини страдали.

Фільм банальний як не знаю що.

ЗАХАРОВ Георгий

ПРАВДА И ЛОЖЬ «АГОРЫ»

В начале этого года вышел фильм испанского режиссера Алехандро Аменабара «Агора». Он посвящен трагическим событиям конца IV — начала V веков в Александрии: убийству первой в истории женщины-ученого Ипатии, уничтожению Александрийской библиотеки, погромам. Многие зрители увидели в фильме отчетливый антирелигиозный посыл. Но насколько достоверно изображены в фильме исторические события и как к ним относиться с христианских позиций?

Севастопольських кінопрокатників оштрафували за показ фільмів російською

У Севастополі об'єднання "Кіносвіт" оштрафовано за демонстрацію в міських кінотеатрах фільмів російською мовою. Переведення українських копій на російську робилося за ініціативою місцевих кіношників, оскільки фільми українською не користувалися популярністю у глядачів.

"Переклади почали робити ще за Ющенка, поверх української мови накладали російський текст. Тоді не "наїжджали" за російські фільми. А тепер почали штрафувати", - повідомив депутат міськради Севастополя від партії "Російський блок" Геннадій Басов.

На його думку, ситуація демонструє, що в Україні як і раніше гостро стоїть питання навколо прокату фільмів російською мовою. "Жодна з партій в парламенті не докладає зусиль, щоб змінити ситуацію", - констатував депутат.

Басов зазначив, що київські фірми, які отримують ліцензії на прокат західних фільмів в Україні, переводять стрічки лише на українську мову. А копії, перекладені на російську в Росії, показувати в українських кінотеатрах заборонено.

"Є фірма B&H, яка уклала договір безпосередньо з Голлівудом і переводить всі фільми тільки українською... - сказав депутат.

За словами самих кіношників, показуючи раніше фільми з перекладом на російську, закон "порушували на прохання глядачів".

Тепер, констатують працівники кінотеатрів, жителі Севастополя не зможуть побачити в залах нову частину "Піратів Карибського моря" російською мовою.

Однак прокатники вважають, що молодь, швидше за все, звикне до показу фільмів українською мовою: "Ви ж кар'єру не зробите, якщо не будете знати державну мову".

Як повідомлялося, раніше в Міністерстві культури заявили, що наказ від січня 2008 року про обов'язкове дублювання фільмів українською мовою був виданий з порушенням законодавства.

Джерело: ТСН

Джерело: Гуртом

В Каннах показали "Мудаків" з України

На міжнародному кінофестивалі, що триває у французькому місті Канни, публіці продемонстрували кілька українських фільмів, а також вшанували Параджанова.

Українске кіно в Каннах викликає інтерес у різної публіки

 Днями в Українському національному павільйоні у Віллаж Інтернасьйональ було людно. Там презентували нові українські кінопроекти - про це Бі-Бі-Сі з Канн розповіла Олександра Миколишин із Української кінофундації, яка разом з мінкультом курує український павільйон на кінофестивалі. Стрічки на стадії роботи над ними привезли до Канн, аби знайти партнерів та потенційних покупців.

 Український павільйон поруч із іншими національними павільйонами в Каннах

Серед них - "Будинок з баштою" Єви Нейман, "Звичайна справа" Валентина Васяновича, та "Тойхтопройшовкрізьвогонь" Михайла Іллєнка.

Також на широких екранах в Каннах у вівторок презентували фільм "ROCK'N'BALL" режисера Дмитра Приходька і альманах сатиричних короткометражок "Мудаки. Арабески", який викликав неоднозначну реакцію в публіки та критиків після презентації в Києві. На черзі - показ ще однієї добірки "Закохані у Київ", яка знята за принципом популярного альманаху "Париж, я люблю тебе".

За словами Олександри Миколишин, українське кіно викликає інтерес у різної публікі, здебільшого у представників міжнародних фестивалів - із Італії, Іспанії та Франції.
Окрім того, у вівторок в українському павільйоні провели день Сергія Параджанова, визнаного класиком світового кінематографу. Режисер Серж Аведікян представив проект художнього фільму "Параджанов".

 Чи повторить "Крос" успіх "Подорожніх"?

У середу журналістам продемонстрували короткометражний фільм "Крос" української режисерки Марини Вроди, який Україна зняла спільно з Францією.

Цю стрічку разом з вісьмома іншими роботами з різних країн світу відібрали до конкурсної програми фестивалю. Фінальні покази відбудуться 21 травня, коли журі і визначить переможця. 

 

Андрій Хадпахчі презентує українське кіно в Каннах

Представник української делегації - керівник Української кінофундації Андрій Халпахчі - сподіваються, що "Крос" повторить успіх короткого фільму українця Ігора Стембіцького "Подорожні", який здобув Золоту Пальмову Гілку у Каннах шість років тому.

Представник української делегації - керівник Української кінофундації Андрій Халпахчі - сподіваються, що "Крос" повторить успіх короткого фільму українця Ігора Стембіцького "Подорожні", який здобув Золоту Пальмову Гілку у Каннах шість років тому.

 

Україна + Франція

В кінематографістів є також надія, що "Крос" буде лише початком співпраці між Україною та Францією у галузі кіно.

Міністри Михайло Кулиняк та Фредерик Міттеран підписали угоду

В ході Каннського кінофестивалю міністри культури двох країн підписали угоду про спільне виробництво фільмів, що має посилити кооперацію між державами, спростити законодавчі процедури і сприяти появі нових спільних фільмів.

Також очікують, що в рамках угоди українські та французькі кінематографісти обмінюватимуться досвідом.

Джерело: ВВС Світ

Турист. Режисер Флоріан Хенкель фон Доннерсмарк (Florian Henckel von Donnersmarck)

Спочатку я почав дивитися цей фільм, бо подумав, що там знімається Сергій Шнуров:

 Але придивившись побачив, що це Джонні Депп:

який грав учителя, що вирушив на мандрівку у Венецію. А натомість потрапив у всякі колізії з гарною жінкою, яку, звісно ж, грала Анджеліна Джолі. Що, власне, не дуже виглядає оригінально. Так само як неоригінально виглядає головний бандит фільму:

так десь приблизно виглядають усі бандити у фільмах. Чи не так?

Переповідати фабулу стрічки немає сенсу, все десь так як у всіх фільмах-екшенах. Срати тотально фільм теж не хочеться - колізія таки присутня.Навіть спантеличив мене. Загалом, це кіно варто дивитися, коли є багато вільного часу і мало бажання паритися з чогось.

Особливо сподобався цей кадр, він просто ляля:

щось є у ньому. Як на мене.

Отакий от перший пост.
Бажаю хороших вражень від хороших фільмів.